***4***

***4***

Через два дні. Аеропорт.

Янгол шукав у натовпі людей лише двох, чиї долі були пов'язані, а шляхи ось-ось мали перетнутися.

Він знав, що вони вже у будівлі, що готуються до посадки на рейс. На один й той самий рейс до Риму.

Він радів, що йому вдалося влаштувати їхню зустріч, що зовсім скоро вони зустрінуться, головне, щоб вони змогли збагнути, що все це не випадково, що не просто так їм обом випала нагода сісти на один рейс, так раптово зірвавшись з місця. Головне, щоб змогли оцінити його роботу й у Відомстві Кохання. Не так легко було проникнути у свідомість стількох людей, умовити начальника й сестру, що саме зараз треба відпустити й не перешкоджати. Начебто в нього вийшло. Тепер діло тільки за ними.

***

Яна

Наша група зібралася в аеропорту, нас всіх вже зареєстрували, ми чекали лише на початок посадки.

Я стояла трохи осторонь всієї групи та спілкувалася з Сергієм — нашим гідом та супроводжуючим. Він вже давно працював у нашій фірмі, я добре його знала й раділа, що мені вдалося потрапити саме до його групи. Він справжній професіонал та дивовижний оповідач.

Скляні двері аеропорту відчинилися, всередину увійшов високий хлопець з невеликою валізою в руках та сумкою для фотоапарата. Одягнений він був дуже просто — джинси, чорні кросівки, спортивна синя куртка.

- Дивись, Янко, це ж Денис, – кивнув у його бік Сергій.

- Який Денис? – не зрозуміла я, теж переводячи погляд на вхідні двері. Він дивувався в наш бік та усміхався. Я не могла повірити в те, що бачила перед собою зараз відомого відеоблогера, мандрівника та просто гарного хлопця. – А той, що блоги веде про пригоди, – відразу додала я. – Він у житті дуже гарний. Цікаво, куди він знову їде?

- Не знаю, – знизав плечима Сергій. – Але можу розпитати. – І тут же направився до Дениса. Останнього вже обступив натовп шанувальників. Хоча це й не дивно. Навколо нього їх, напевно, безліч. Я була підписана на його блог та сторінку у фейсбуці, де він ділився зображеннями та відео різних країн. Зараз же я стояла доволі далеко від нього та намагалася непомітно його розглядати, відчуваючи себе при цьому зовсім некомфортно.

Денис усміхався всім, хто підходив, охоче фотографувався та роздавав автографи. Сергію теж вдалося підійти й поговорити з ним. Я помітила, як він махнув мені рукою, мовляв, ходи ближче.

Я підійшла, зніяковіло посміхаючись, серце чогось забилося частіше, я хвилювалася, у горлі пересохло.

- Яно, уявляєш?  Денис теж летить до Італії!

- Справді? – не повірила я.

- Так, – усміхнувся мені мандрівник. – Привіт, мене Денис звуть.

- Привіт, – усміхнулася йому, – Яна. А ви на зйомки, адже так?

- Ні, я просто розвіятися їду. У Відпустку так би мовити.

- Зрозуміло, - кивнула я.

У цей час оголосили про посадку на рейс, й нам прийшлося перервати розмову.

- Ще побачимось, – підморгнув мені Денис.

- Так, звичайно.

***

- Яно, ти чого якась не така? – Запитав мене Сергій, коли ми займали місця в літаку.

- Трохи в шоці просто. Не думала, що колись зустріну Дениса ось так просто в аеропорту... Я хоч й не фанатка, але випуски про його подорожі дивлюся, поділилася з колегою я. – Мені подобається він, як ведучий. Харизми йому не займати. Та й цікаво він подає інформацію про різні країни та пам’ятки. В нашій роботі стає в нагоді.

- Ех, Яно... – розсміявся чоловік. - Тільки не кажи мені, що він непривабливий...

- Сергію... Я якось не думала про це... – я ще більше зніяковіла.

- Привіт ще раз, – пролунав поряд вже знайомий голос.

- Привіт, – машинально відповіла я, не відриваючи погляду від ілюмінатора. Мені було трохи ніяково, хоче це був не перший мій політ. Але я боялася літати, віддаючи перевагу поїзду чи автобусу.

- А у нас місця поруч, Яна, – я відчула, як поруч зі мною хтось сів.

- Денисе? – запитала я, уставившись на хлопця.

- Що тебе так здивувало?

- Не очікувала побачити тебе на сусідньому кріслі, – зізналася я.

Сергій лише загадково посміхнувся, а потім узагалі встав зі свого крісла, що було попереду мене, та пішов вздовж ряду, де розмістилися решта членів нашої групи, даючи вказівки та нагадуючи про місце зустрічі після посадки.

Літак злітав, а я із захопленням дивилася в ілюмінатор. Серце билося, немов божевільне, захоплювало дух від краси столиці, яка залишалася під нами.

- Боїшся? – запитав Денис, накриваючи мою руку, що міцно вчепилася в крісло, своєю.

- Трошки. Я хоч вже й літала, але все одно боюся та хвилююся на зльоті.