Вікторія в несподіваній ролі і Сич, як він є.

Віка звісно теж не знала, що саме вона стане причиною переполоху серед сусідів і головним свідком на суді.

Зараз вона розгублено дивилася, як Комісар, наче ненавмисне, впустив сумку, від чого вона розкрилася, і з неї випали звичні дівочі речі - трохи косметики, ключі й  телефон, а також картки.

Ніби ненароком, але Віка уже не була так у цьому впевнена, Комісар взяв телефон і протяг пальцем по екрану. 

-Навіть не запаролено - здивувався він. 

-А від кого паролити? Катерина живе одна. - неуважно відповіла Вікторія,  думаючи про щось своє, а відставний полковник удав, ніби не почув, бо вивчав  пам’ять чужого смартфона. 

- Як ви думаєте, Вікторіє - через короткий час перепитав Комісар. - Її покровитель - це Коханий чи Зануда?

Вікторія мимоволі глянула на екран.

Там світився нік Коханий і телефон Валерія.

Віка проковтнула щось колюче й велике, що не давало їй дихати, й все ж ледве змогла відповісти.

-Я думаю, що Зануда. Якщо це звичайно про особу чоловічої статі.

Комісар по-батьківськи поплескав її по крижаній руці

-Дівчино, ви забули. У вашого чоловіка спецзавдання. І якщо ви самотужки робите щось, щоб вивідати подробиці у сусідки, то більше так не робіть. Краще спитайте в мене, якщо не хочете питати в чоловіка. Сусідка майже нічого навіть про себе не знає. А я знаю майже все. Тільки потім про це поговоримо.  Коли операція закінчиться. А зараз у мене до вас буде прохання. Щоб ви трохи допомогли розслідуванню.

Комісар говорив уривчасто, бо машина робила несподівані й різкі повороти. Водій намагався робити все, щоб його не помітили в таксі. А воно,  як і всі таксі світу, нахабно порушувало правила, і водій навіть не думав дбати про вигоди інших водіїв.

Віка слухала Комісара, бачила все, що коїться навколо. І здавалося навіть добре чула, може й розуміла. Але все одно щось у неї в середині знало - телефон чоловіка не розрядився. Просто Валя його не чує. Бо він би відповів. А якщо не відповідає, то щось сталося - або з ним, або з Лєрою, або з обома.

-Висадіть мене при першій можливості. Мені треба додому.  - сказала вона неуважно, вдивляючись, як таксі в’їхало під арку  у якийсь напівзнайомий їй двір. Водій сірої автівки теж зупинився і вискочив, притримуючи щось збоку під курткою.

За ним  вискочив і Комісар, на ходу наказуючи Вікторії сидіти й не рухатись, бо він зараз повернеться.

Дверцята ляснули, Віка озирнулася я й зрозуміла, що знає, де вона і де тут метро. Бо це дім, де живе її колишній директор. Вони з водієм сюди заїжджали, щоб взяти якісь папери для відрядження. Цікаво, що Катерина та її підозрілі знайомі прямували саме сюди. Хоч зовсім не обов’язково до директора банку. 

Директор теж здивувався, коли знизу подзвонили й назвали кодове слово від Сича, потім у квартиру зайшли якісь хлопці з переляканою жінкою і спитали,  де Сич.

Ну і  потім почулося класичне “Відчиняйте, поліція”! І поліція теж трохи здивувалася, що бачить Катерину вдруге за добу.

А Катерина ж як  здивувалася…

Але Віка нічого цього не бачила й не чула. Вона нудилася в чужій машині, бо їй дуже хотілося нарешті потрапити додому й забути цей день, як страшний сон. Навкруги було досить темно і безлюдно, хоч вікна в будинках ще подекуди світилися. 

Вона посиділа трохи й вирішила, що може роздивитися назву вулиці, якщо вийде, а далі гугл-меп їй розкаже, як пройти до метро.

Але тут вона побачила ще дві машин, уже явно не цивільні, і Комісара, що  швидко підійшов і почав говорити ще раніше, ніж зачинив за собою дверцята машини.

-Вікторіє, якщо ваша ласка, натисніть на той телефон, де написано Зануда. І якщо вам хтось відповість, спитайте, кому можна передати сумку сусідки. Яку  вона у вас вдома забула. Бо вона кудись поспішно зникла і не відповідає на дзвінки. 

-Я не люблю казати неправду. І не люблю, коли мене використовують втемну. Але якщо ви мене одразу  після цього доставите до метро, то нехай. - ображено сказала Віка.

-Я вас після цього доставлю додому. Бо метро уже не ходить. Тільки не баріться і не кажіть нічого, крім того, що я попросив.

Віка натиснула на виклик, послухала гудки й уже хотіла віддавати телефон Комісарові, як невдоволений чоловічий голос спитав, чого треба серед ночі й  взагалі від нього.

Віка повторила все, що було треба. 

Голос трохи потеплішав і поцікавився, чому саме його вибрано для дзвінка.

-Е… тут написано Коханий. - чомусь збрехала Віка.

-Он воно що.  А ви зараз вдома?

Це вже точно не вписувалося в інструкції, але Комісар кивнув.

-Так. - відповіла Віка.

-А скажіть но мені, дівчино,  в сумці ви, бува, не бачили ключів на дерев’яному брелоку у вигляді чоток?

-Не бачила. У мене немає звички ритися у чужих сумках. - відповіла Віка, яка гадки не мала, що відповісти.

-Звичайно-звичайно. Але ви не могли б подивитися? Бо ми з Катериною, здається, випадково обмінялися ключами. У нас парні брелоки. Знаєте, як це буває між закоханими? - фальш сочився з кожного слова, але Комісар показав їй чотки. І Віка підтвердила після паузи, що є щось подібне.

-Тоді я не міг би їх у вас зараз забрати, разом із сумкою, щоб передати Катерині при зустрічі?

Комісар кивнув.

-Досить пізно і я власне не… - нерішуче промимрила Вікторія. - Хоча якщо ви не дуже далеко, то почекаю. А якщо далеко, то може уже зранку? Бо мені на роботу рано вставати.

-Недалеко, навіть близько. Ви просто передасте мені сумочку, я навіть заходити не буду. - пролунало зі слухавки командним тоном.

Віка назвала номер квартири, Комісар кивнув. І машина зірвалася з місця й погнала не гірше того таксиста, ігноруючи правила руху й світлофори. Комісар при цьому примудрявся когось викликати телефоном  і нікого не збити. Щоправда, рух вночі був не дуже інтенсивний, але Віка кілька разів серйозно перелякалася за своє і чуже життя.