Половинка чи ціле?

Той мінус, вірніше Сірожа і його шанс на справжню прихильність Марії,  хвилював Лілію Іванівну. Не тому. що вона боялась за цю дівчину. Ні, Марія сама розбереться, бо це її справа і її почуття.

А тому, що письменниця звикла докопуватись до глибини душі своїх героїв.

А тут виявилося, що герої - її власні сусіди, яких вона знала і, здається, розуміла. Допоки вони не увійшли до її розповіді.

І що все не так просто, як їй здавалося спочатку.

Що вони чомусь діють не так, як запланувала авторка. І їх почуття не такі, як треба для сюжету. Хтось би розсердився на героїв і написав так, як треба, а не так, як насправді. Бо яке тут насправді. Це ж просто вигадана історія про вигаданий світ.

Але Лілія Іванівна такого ніколи б собі не дозволила. Письменниця над усе цікавилася тим, як воно насправді, а не тим, як пересувати по сторінках картонних ляльок. Тому вона продовжила спостереження. 

І що ж вона побачила?

Сірожа задоволений. Ведмідь рішучий. Обидва явно впевнені, що Марія робить вибір на їх користь.

А Марія випромінює щастя і зовсім не схожа на ту, яка когось вибирає. Вона тепер легка й весела, хоч життя у неї нелегке, а до матеріального добробуту доволі далеко. І явно її настрій не залежить від того, що хтось з цих двох її ощасливив.

В чому ж справа? Жінка менш досвідчена, ніж письменниця, просто прийняла б той факт, що Марія щасливо закохана. Або перебуває в ілюзії, що її кохання взаємне... Ну або для неї не важливо, взаємне воно чи ні, так теж буває.

От тільки Лілія Іванівна була в шлюбі тричі. І вже довгий час жила сама. Кожен, хто її знав, ясно бачив, що вона щаслива, весела і вдоволена життям. І це ніяк не прив'язано ні до її шлюбів, ні до закоханостей.  До речі скоріш за все це і досі вабило до неї однолітків.

Невже вона знайшла у Марії споріднену душу? Але ж ця дівчина не завжди була така. Ще недавно вона стояла на краю депресії через зраду, відчувала себе викинутою лялькою, нікому не потрібною і приреченою на загибель. І тільки думка про дитину не давала накласти на себе руки.

Тоді Письменниці здавалося, що Марія живе тільки  заради дитини. І в глибині души хоче знайти когось, хто замінить половинку, втрачену зі зрадою чоловіка.

Але половинки нема, а дівчина знову розцвіла. І стала приваблива, бажана, навіть весела і трохи безтурботна. Що ж сталося?

Лілія Іванівна вирішила дізнатись, щоб потім не схибити. Але як це зробити?

Вони зараз сиділи на маленькій кухні, яка не вражала ні сучасним дизайном, ні розкішшю. Але на ній не було жодної надтріснутої чашки, єдиний кактус на вікні стояв у мальованому кашпо, а чай був найвищого ґатунку.

-Дуже смачний чай. -  почала письменниця. -  Але ж чи не краще трохи зекономити й відкласти на чорний день? Перепрошую, Маріє, за те, що питаю про таке.

-Я дуже рада, що ви спитали. Так хочеться розказати, а приводу немає. Я ж не пишу, як ви. А поділитися хочеться. Можна?

-З радістю послухаю. - швидко відповіло сусідка.

-Ви ж бачили,  що зі мною було. Мене ніби розірвали, відірвали від чогось такого, без чого не можна і не має сенсу жити. Мене тримав тільки Мишко. Він плакав, я робила так, щоб він заспокоївся. Інше не мало значення. Навкруги була небезпека. І з неї треба було виходити.

Лілія Іванівна ствердно кивнула. Донедавна так і було.

-Але йшов час, я помітила, що насправді мало що змінилося у моєму житті. Ну крім того, що треба діяти, бити лапками, а не чекати, що хтось зробить мене щасливою. І все чарівно змінилося. Я справляюся, я в безпеці, навкруги гарні люди. Вони мене підтримують, я їх. Але моє щастя більше ні від кого не залежить. Я сама в собі. Я не половинка, розумієте, я ціла!

-Так, я розумію. - серйозно відповіла Лілія Іванівна, радіючи за дівчину.

-Ніколи знову - от що я вирішила. Ніколи не ходитиму на роботу і в товариство, яке мені не подобається. Не їстиму з некрасивого посуду, не житиму з кимось тому, що залежу від нього. Після того, що сталося і мало мене не знищило, мій вибір - жити в щасливому житті.

-Дуже цікаво, але як ти собі це уявляєш?

Марія посміхнулася і спробувала передати - як. Вона це відчула однієї з безсонних ночей коло Мишка, коли зрозуміла - якщо вона зараз впаде від знесилення, то Мишко стане сиротою. тоді вона дозволила собі заснути під його плач.

І нічого страшного не сталося. Син сам заспокоївся, Марія виспалася й прокинулась іншою людиною. І записала те, що повторювала кожного вечора, вдивляючись у розсип затишних  вогнів від вікон сусідніх будинків.

-Не залежність від когось, щоб не померти з голоду. А робота, яка приносить користь і задоволення. Любов до себе, повага до себе перш за все. Потім до дитини. І зовсім потім, можливо, до якогось чоловіка. З яким я буду ще щасливішою. Але без якого не буду нещасною.

Марія стояла навпроти вікна. Промінь сонця підсвічував чай у прозорій чашці й дівочі пальці, які рожевіли й були теж наче прозорі. Волосся , пронизане цими променями, сяяло золотом.

Лілії Іванівні не було видно ні одягу, ні навіть виразу її обличчя. Бо дівчина стояла спиною до світла.

Було тільки чутно голос і видно сяяння її душі.

Лілія Іванівна по собі знала, який безцінний цей стан. І як недовго його можна втримати, якщо не буде того, хто закохається в цю душу і підтримає це сяйво.

Але нічого не сказала.

Просто подумки стерла всі плюси й мінуси в умовних рейтингах Ведмедя і Сірожи, а потім поставила все по-іншому. І пішла писати свою  історію далі, бо її молодша сестра сказала все, що хотіла, Мишко спав, а робота сама себе не зробить.

Але коли письменниця повернулася до себе, то  вирішила ще трохи постояти біля вікна. Інтуїція підказувала, що зараз щось цікавезне відбудеться, бо сусідка з п'ятого поверху на її очах тільки що передала зв'язку ключів Валерію й поспішила до ліфта, злісно глянувши на Лілію Іванівну.

-Свідки не потрібні.  Класика жанру. - Весело подумала письменниця. Цікаво.