Ведмідь і фатальне кохання

-Він? Сидів у тюрмі? - Ведмідь так щиро здивувався, що віра Лілії Іванівни у свою версію трохи похитнулася.

-А ви чому  думаєте, що ні? - запитала вона обережно.

-Таким не треба порушувати  закон, а потім сидіти.У них все є. Навіть люди, які зроблять за них брудну роботу. А як щось серйозне накоять, все одно… - Ведмідь старанно шукав слова, але літературних йому все одно бракувало.. - Таких родаки відмажуть. хоч пів Києва примори.

-З цього місця повільніше й тільки факти. - відчувши слабину,  бабуся письменниця моментально почала тиснути. - Ви бачили його батьків?

-Звісно ні. - стенув широченними плечима Ведмідь. - І нареченої  теж не бачив. Ми з різних світів, не перетинаємося, якщо нічого особливого не трапляється. Тільки він не міг такий вирости в простій сім'ї.Ота його фізкультурка, то з дитинства навчено. І не в школі вчили, явно свій тренер був.  І прості родичі простих селян так не живуть,  що пускають пожити в такі хороми  на шару. І він  мови знає, ієрогліфами з кимось переписувався. - перелічував усі невідповідності Ведмідь. - Він ховається не від поліції, її точно не боїться. Може сховався від батьків  і нареченої або від тих, кому машину побив. Тільки все одно він не переховується, а наче грається у хованки.  Баламут, то точно. Але нічого не боїться, крім того,  що не виграє парі.  Він знає, що тут лише на пів року, а потім додому повернеться. І одразу весілля.

-Нннууу припустимо і таке може бути. - знехотя визнала Лілія Іванівна свою помилку.  Не кримінальник, але крутій. Він не допоможе в цій справі, раз не має знайомств ні серед криміналу, ні серед поліції.  А допомогти може…

-Ніхто не допоможе. І ніщо. - твердо припечатав Ведмідь. - це не в книзі, і не комісари Коломбо шукають грабіжників. Вони тут, в реалі, свою дупу тут без гугл-меп  не знайдуть. Не треба там нікого ні про що питати, ті люди й за менше, ніж цікавість до  біографії, вас не пожаліють. Ви ще рік на допити проходите. Я вам дякую, що хочете помогти. Тільки не треба. Не допоможе. Там такі…

-Допоможе. - твердо сказала письменниця, яка явно знала трохи більше, ніж казала. - І ти правий. Треба обережніше. Тут усі з малюками. Сусідів не можна наражати на  небезпеку. Самі поки що розберемося.  Завтра о цю ж пору зустрічаємось тут. Я поки що по своїм каналам подивлюсь. А там вирішимо, що далі робити..

Ведмідь потоптався, розвів руками, мовляв, не я це пропонував.

І відбув доглядати за Мишком, трохи здивований підходом сусідки до справи. Та хто їх знає, цих творчих людей. Головне, поки що вона хоче сама розплутати справу, без поліції. Може вже  подумки нову книжку пише, як моторна пенсіонерка випередила неповоротких стражів закону. Ну й нехай. Головне, що  гострої небезпеки немає. 

І він може ще деякий час відчувати себе в родинному колі.

Ведмідь був явно не з тих, хто почувається недостойним чудової жінки, що б там не було у нього  в минулому. Воно минуло, і все життя попереду.

Наївний ентузіазм старої жінки чомусь наповнив його спокоєм і впевненістю, що все ще можливо переграти. І він ще покаже Марії, що  його не треба скидати з рахунку. Сім'ї й статків у нього немає, але ж руки й справді дещо вміють, голова на місці. І ніяких дуль у кишені й наречених, з якими весілля на носі. 

Мишко мирно спав, він дуже вимучився, поки вийшли перші зубки і зараз досипав все невиспане раніше.  Почервоніння зі щічок зникало, темні кучері завивалися на крутому лобі. Брови супилися, видно сон не подобався малому.

Ведмідь виріс сиротою в домі одинокої бабусі. Вона трималася за життя тільки тому, що треба було давати раду онукові.  Для нього піклування про малечу було зрозуміле само собою. Тому хлопець ніяк не міг второпати - як можна було кинути рідне  дитя й Марійку. Не останній кусень хліба доїдали. Молоді, освічені, в чоловіка робота була, ще й Марійчину  квартиру здавали. 

І що отримав той придурок, коли втік? Ну гроші. Гроші то гарно. Але як сам не вмієш заробити, то вони скоро скінчаться. Гроші усі однакові. А знайти таку Марійку й малого Мишка вдруге нереально, мабуть. 

І як раз ці двоє не пропадуть. Їм би протриматись би до садочка, Марійка піде на нормальну роботу, а не зображуватиме відчайдушну домогосподарку при багатому чоловікові. 

А той гад всі гроші втратить, потім  ще приповзе назад. Вигадає казку якусь, ніби раніше не міг вирватись. Хоч би йому не повірили…

Марійка тимчасом навшпиньках зайшла до кімнати й запитально підняла брови. Ведмідь показав великого пальця. Мовляв, все Ок. І теж безшумно вийшов, вкотре дивуючи Марію досконалим вмінням пересуватися непомітно й нечутно, бездоганно тренованим тілом і тим, як їй спокійно поряд з цим хлопцем. Бо він  явно і недвозначно являє собою ходячу загрозу, і минуле Дениса повито туманом. І при цьому спокійніше й впевненіше, ніж коли він поряд, дівчина себе ніколи не відчувала.

Ведмідь, навіть не підозрюючи, яке враження справляє на сусідку, нечутно відчинив двері, оглянув сходовий майданчик і тільки тоді вийшов з квартири. 

Там, притримуючи однією рукою двері, щоб протяг не захлопнув і не збудив малу,  стояв розлючений Валерій. 

Було видно, що він ледве стримувався, але голосно теж не міг говорити, бо Лєра тільки заснула. Тому злісно прошипів щось нерозбірливе, але явно погрозливе.

-Чого сичиш, як сало на пательні? - з цікавістю спитав Ведмідь, притишуючи голос, бо теж знав, який крихкий у малих сон. 

-Та скільки разів можна казати? - пошепки закричав завжди розважливий і спокійний  Валерій. - нехай свою хімію чи що вона там робить, іде робити в салон. Тільки дорогу перейди, їх там три на вибір! Дитина оцим усім нащо має дихати, чи як вентиляція не до неї виходить, так можна мою Лєрку труїти?

-Що, аж прямо отак сильно чутно?  

-Не те слово. Хімічна атака просто. Сам зайди.

Ведмідь знизав плечима й зайшов. В передпокій із кімнат явно тягло якоюсь противною хімією.