Допит і висновки

-Тільки спробуйте відповісти, поки я не бачу, хто це телефонує. - загрозливо сказав Ведмідь сусідці.

Всі його підозри одразу отримали сильну підтримку. За ним стежать!. 

-Це мій однокласник. Для його дзвінків у мене особливий рингтон. - таємничим шепотом повідомила Лілія Іванівна і показала  Ведмедеві екран. І з  задоволеною посмішкою спостерігала, що цей начитаний кримінальний елемент одразу побачив там напис - Комісар К.

Ведмідь знову відчув, як закон уже впевнено наступив на його тінь і навіть владно простяг руку, от зараз вхопить за шкварник!

Сусідка миттю побачила його занепокоєння і тонко посміхнулася, не кажучи ні слова.Телефон дзвонив, сусіди вперто мовчали. Пауза тяглася, аж поки виклик не закінчився. 

-Так я справді під ковпаком? - крізь зуби спитав Ведмідь. - І цей роман публікується тільки для того,  щоб я нервував і якось видав себе?

-Може бути, а  може й не  бути. - мстиво сказала письменниця, яка встигла оговтатись і скласти нову версію  того, що відбувається. І тепер впевнено заговорила у свої звичній сухій манері.

-Про ковпак нічого не знаю. І я пишу перш за все для того, щоб мої читачі могли поринути у розгадки таємниць і відчути себе героями крутого детективу. У мене можуть бути й інші мотиви. Але ніколи вони не  стануть єдиним і основним приводом для публікації. - на цих словах сусідка значуще підняла палець вгору.

Ведмідь прослідкував поглядом у напрямі, на який вказував її палець. Але нічого, крім білого плафона люстри, не побачив. І все одно  залишився впевнений у тому, що це була якась важлива метафора. А те, що він її не зрозумів, сильно тривожило. І було трохи соромно від думки, що стара проноза бачить його наскрізь. Ще й, мабуть, кепкує в душі з недолугих спроб вивідати у неї важливі факти.

Між тим Лілія Іванівна сповна насолодилася помстою за свій недавній переляк і вирішила, що досить тиснути. Пора налагодити нормальну розмову з цим дивним злочинцем. Не те щоб  письменниця знала багато злочинців особисто. Але у неї були усталені уявлення про них.

Злочинці повинні бути або елегантними й дуже хитрими, або через слово вживати феню і, можливо, навіть колупатися в носі, щоб було зрозуміле їх походження із суспільного дна, або вони мають бути безмозкими горилами зі звірячою поведінкою. В крайньому разі вони можуть бути невинними жертвами хиріших спільників, які їх заманили в тенета злочинності якимсь обманом. 

Але Ведмідь не був злобною тупою горилою, хоч і мав міцну статуру при високому зрості. Він не відрізнявся елегантністю, але його мова була мовою культурної людини. І хитрим або занадто розумним він не здавався. І тим більш не був схожий на жертву більш хитрого спільника. І взагалі на кого він точно не був схожий, так це на жертву.  

Що ж. Зате тепер у неї є цікавий досвід особистого знайомства зі світом криміналу. І це надихає.

-Можете не хвилюватися, сусіде. Це всього лише  сигнал виклику на зібрання любителів детективного жанру. Ми збираємося в перші вихідні кожного місяця і обговорюємо новинки або класичні твори. І цей дзвінок -  нагадування, що свято наближається. Бо знаєте,  вік і склероз часто йдуть рука об руку…

-Ще скажіть, що Комісар - то  просто нік, а він пенсіонер і вирощує троянди на дачі. - криво посміхнувся Ведмідь.

-Ну про троянди ви підглянули в книзі. І він не комісар, звісно. Він полковник. А Комісар К. він тому, що це його шкільне  прізвисько. Як ваше - Ведмідь. Було колись кіно про комісара Катану чи як його там. Подробиць не пам’ятаю. Але мій однокласник  ще тоді хотів служити закону. До речі пробачте за цікавість, але  ви ще зі  школи хотіли зламувати чужі квартири? - зненацька спитала письменниця.

Від несподіванки її візаві мало не відсахнувся. Було добре помітно, що Ведмідь напружився - по тому, як звузилися його темні очі й випнулися  вилиці.

Знала б ця проноза, про що він мріяв у школі й до чого це призвело! Лють залила мозок червоним і змусила грізно ступити крок до тої, що так невчасно нагадала про минуле.

 Могло б статися непоправне, якби Ведмідь на щастя не згадав про Марію, Мишка і головне - нащо він тут. Тому змусив себе дихати рівно й спокійно. Але початок заманливої пропозиції від сусідки він все одно пропустив.

-...а вам особисто я дуже рекомендую пояснти мені все, а  краще записати зізнання. Явка з повинною може суттєво пом’якшити…- переконувала його Лілія Іванівна.

-От хоч про це не треба. - твердо сказав Ведмідь те, що збирався надрукувати у її ноуті. - Я ні в чому не винуватий. Я вийшов і зав’язав. Відсидів повністю за себе й за всіх. Був малолітка на момент суду. Мене  вмовили взяти все на себе. Обіцяли заплатити за це, я повірив.

Лілія Іванівна слухала з непроникним виразом обличчя, а всередині письменницька душа раділа з того, що її сюжет настільки життєвий.

-Я вийшов, на рахунку тисяча гривень, і все. Знайшов того обіцялу. - Ведмідь злісно посміхнувся. - Він сказав, що трапилася помилка, зараз все виправить. Призначив зустріч біля банку, щоб  показати той мій рахунок, на якому справжня винагорода.

-Та це ж рівно те саме, що я написала! - тьохнуло серце у Лілії Іванівни. 

-Я прийшов. - зло продовжив хлопець. - Як виявилося, він зі спільниками в цей час від'їжджали з заднього двору з награбованим. А я стояв під усіма камерами. І не зразу щось зметикував, але все ж потім здогадався, що тут щось не те. І пішов звідти.

Потім накрило панікою, бо почув сирени від машин  поліції. Я побіг.  Вертатись додому уже не можна було.  Переночував у парку, добре хоч не зима була. На ранок тільки з тим, що було в кишенях та гвіздком, який підібрав з асфальту, зайшов в цей під'їзд з кимось із пожильців.

В ліфт не сідав, побіг вгору по сходах. На третьому поверсі зупинився. Дивлюсь - хлопець із  замком мучиться. Каже - ключ зламався. Я й допоміг, потім сказав, що шукаю житло в піднайм і роботу слюсарем. Розплачусь із зарплати.