ВЕДМІДЬ чинить дещо протиправне, а Лілія Іванівна від цьогов захваті.

Статечний кремезний хлопець з майже військовою виправкою, незмінний бебіситер біля Мишка з моменту, як Марія почала вести блог, майстер по ремонту автомобілів, золоті руки...  Хто ж він насправді - хлопець на прізвисько Ведмідь, що  кілька місяців тому на диво вправно відкрив замок, в якому застряг зламаний ключ, Він тоді ввічливо привітався з Сірожею, який той ключ і зламав. Бо йому в одне вухо влетіло. в друге вилетіло застереження дядьки про те, як правильно відчиняти. Той замок був дуже хитрий і не давав себе відчинити кому попало. Але Ведмідь. що назвався племінником хазяйки, відчинив двері. двома пальцями притиснувши у потрібних місцях,а потім діловито розібравши й зібравши хитрий механізм.

Ведмідь зараз відчиняв житло  Лілії Іванівни. Це було, як відібрати в малюка цукерку.  Бо цей замок не мав жодного відношення до своїх братів  підвищеної безпеки з квартири навпроти.

Так й нащо? У цій квартирі  нічого було красти.

Шпилька в руках завжди ввічливого сусіди здавалася мікроскопічною. І навряд хтось може пояснити, чого людей такого фаху звуть ведмежатниками.  Не кожен ведмідь би був такий дужий і великий, якби піднявся на задні лапи, як цей виважено спокійний і на вигляд не надто повороткий чоловік.

Обидва сусідчині замки здивовано пискнули й відчинилися. Сива волосина, завбачливо вставлена між дверима й одвірком, непоміченою впала на підлогу.

Ведмежатник, досить широко і скандально відомий у вузьких колах крадіїв і поліції, старанно витер ноги об килимок і зайшов у скромно обставлену й дуже охайну квартиру сусідки. 

Він спершу зазирнув на кухню й у санвузол, обдивився вентиляційні отвори й бачок, а тепер стояв у коридорі й поглядом обстежував кімнату, що слугувала і спальнею, і кабінетом. Позаду пискнув таймер мультиварки, Ведмідь блискавично опинився в кімнаті,  роззирнувся, затримавши несхвальний погляд на ліжкові, що виднілося за завісою. Воно було  недбало прикрите карпатським ліжником замість того, щоб вирівняти ковдру під шнурок. Подушки теж були покладені як попало, а не за статутом.

Ведмідь криво посміхнувся. Мовляв, знає він таких - сама одягнута в усе ідеально випрасуване й застебнуте на всі ґудзики, а ліжка заправити не годна. І чашка з недопитим чаєм стоїть біля ноутбука. Як це неакуратно.

Хоча перевірити він збирався зовсім не те, наскільки сусідка відповідає його уявленням про гарну господиню.

І його чекало велике розчарування.Тут неможливо нічого сховати. Мінімум легких меблів - ліжко, стіл з ноутбуком, вигідне крісло біля нього. На кухні  приблизно так само. Багато світла, колекція різноманітних за розміром і матеріалом  дракончиків на полиці в кухні - єдиний декор.

Ніде ніякої готівки. Як це?  

Та ж вона  народжена ще при батькові народів, повинна мати звички пенсіонерок. І де ж її заначки під матрацом і гроші на смерть в тумбочці, невже й правда вона все тримає на картках? 

От же ж ушла бабця…

ВЕДМІДЬ

-Оце невдача так невдача. Я ж не домушник. Може шукати не вмію, де треба. І часу мало.  Одна надія - може в ноутбуці щось є. Коди якісь... Не те що я зовсім і не розуміюся на цьому. Та все ж і не хакер якийсь,  а ведмежатник у зав’язці. - подумав хлопець, відчуваючи гіркоту в роті чи то від ганебного  фіаско, чи від вчорашньої смаженої осетрини з додаванням оранжевого олівця.

Бо що коди,  що не коди, йому було однаково. Так, гол престижу. Він не дружив із сучасними комп’ютерами, так склалося життя. І  за останні роки звик поважати  тільки готівку. А оті картки виявилися насправді ненадійними витребеньками. Якщо називати речі своїми іменами - справжнім шахрайством.

Але він не з тих, хто кидає щось напівдорозі. Треба перевірити все.

Тицьнувши на кнопку  старту і розбудивши сплячий екран, ведмежатник побачив, що ніяких паролів не треба.  І Сусідка, яку він підозрював у шпигунстві на користь поліції або колишніх співучасників, пише дещо неймовірне. Він не здогадувався, бо довгі роки був відірваний від сучасного життя, що це початок нового бестселеру відомої авторки детективних романів Ліліани Айвенго.

Ведмідь Неуважно глянув, потім вчитався і відчув, як безжальна рука закону хапає його за комір. 

Хлопець відсахнувся від ноутбука і витер піт з чола.

-Так і знав. Стара нишпорка... Уже щось пронюхала. І шифрує донесення.- тепер Ведмедеві багато чого стало ясно.

-Значить вони підкинули поліції  докази. Щось моє. Залізно моє, щоб не переплутали. Сич постарався, зуб даю, щоб мою долю не віддавати. Просто так мене б у розшук не оголошували.

Видихнув і поспішно вимкнув  ноут. 

Думки були чіткі, паніки не було зовсім. Це не перші години, як побачив себе в розшуку.

Ще раз перебрав подумки варіанти.

-Що ж. Ви так, а ми - отак. Нічого у них на мене немає. Всі інструменти при мені, відбитків моїх там бути не може. Може речі якісь залишили в банку або в машині зі старої хавіри. Та за стільки років запаху на них бути не може. Словом нічого, але на понт взяти спробують. Якщо знайдуть. А вони не знайдуть. Мені  б іще місяць протриматися. Поки Сич не почне ту готівку витрачати. Тоді на нього одразу вийдуть.

От тільки грошей зовсім немає… Останні п’ять тисяч. Хіба на це можна прожити місяць?

Ну пенсіонери ж якось живуть. Хоч може їм діти помагають. Оцій старушні точно не помагає ніхто. А живе гарно.  Не пабагатому, але видно, що є все, що їй треба. Підробляє десь. У свої 70 років. 

Добре, що нічого не знайшов. Вона мені не своя, але все одно схоже на крисятництво.  

Що я буду робити, коли мені стукне 70? Сидітиму за пограбування по зшитій білими нитками справі. Смішно. Рецидивіст, що нічого не крав. 

Сім’ї нема й не було. Квартиру Сич узяв у заставу. І там все одно на мене поліція чекає. На роботу нікуди не візьмуть з такою біографією. 

І нащо було зав'язувати? - думав Денис з погонялом Ведмідь - Треба буде ще раз подивитися, що ця Лілія настукала у ноутбуці. Може якась підказка буде, на кого працює ця квітка засушена.