Лілія Іванівна придумує сюжет і веде спостереження

ВАЛЯ

Тренер дуже задоволений нашими успіхами. Каже, що мала - олімпійський резерв, а я  талановитий коуч. В такі хвилини мене перестає гризти сором за неробство. Настрій покращується, життя уже не здається нікчемним.

На зворотному шляху з басейну до нас підходить сусідка - сива, з нафарбованими червоним губами, як завжди бездоганно акуратна й зосереджена, ніби посол ворожої держави. Але серце у неї добре,  розум гостріший за лезо, я це давно знаю.

-Добридень, Ліліє Іванівно, от, були в басейні, нас похвалили... - бадьоро вітаюся під поглядом уважних і зовсім не старечих очей. 

-І вам добридень. - вітається Лілія Іванівна і забуває про мене вмить. - А хто це в нас така красунечка? Купалася? Лєра плавала, як рибка, як каченя…

Дивно, у неї немає ні дітей, ні сім'ї. А з дітьми спілкується дуже легко. Мала сміється до неї, показує руками, як вона гарно плавала.

Сусідка тут дітям викладає есперанто. Вона і його знає. От же ж метка бабулька!  Буду вражений, якщо вона чогось не знатиме, якщо до неї зненацька підійти й спитати.

Була думка піти сюди викладати. Я б англійську міг би й польську теж  в нашій розвивалці. Тільки тоді з черги на працевлаштування за фахом знімуть. Та й  хрін би з тим. Але в тут викладачам  платять так, що можна хіба що заради задоволення працювати. Або заради збору інфи й типажів для книг, як сусідка. Хоча це у неї теж задоволення - вона хоче все знати. Якби вона була лицарем, то цей девіз було б вибито у неї на щиті. 

Так, вона мила бабця. Але іноді мороз поза шкірою, як підкине фактик про тебе. Наче випадково проговорилася. А насправді то вона бере пробу ґрунту. І уважно дивиться, як реагуєш, чи влучила, все таке.

Ми з  дочкою прощаємося з сусідкою й прямуємо додому. Мої лопатки відчувають чіпкий сусідчин погляд. Співчуває мені. І вона теж.

Треба нарешті щось з цим робити, треба нарешті повернути повагу до себе хоча б самому собі.

ЛІЛІЯ ІВАНІВНА

Сусідка дивиться на цього красеня з дитиною-янголям.

Її думки тягнуться вслід щасливому батькові, який не розуміє  свого щастя.

Зовсім прибило хлопця. От люди. Всього їм мало.  Жінка красуня й розумниця. Дитина як квіточка. Всього вистачає. А він себе поїдом їсть і уже починає приводи шукати, щоб з дружиною посваритися. 

Скільки людей живуть гірше й усім задоволені.  

Цікаво, як би це було - онуки? Або діти.  Я не те щоб жалію. Просто цікаво. Мабуть,  дуже шумно, бо я через стіни чую цих двох. Ну так то ще кілька років і минеться. Може й менше - зуби проріжуться, і спатимуть. Ще й не добудишся в садок.

Гарна сім’я, але  затріщала по швах. Насмішки над хлопцем. Все через них. Скільки він ще витримає щоденних єхидних привітань і натяків?  На поверсі напруга зашкалює.

Хоч би той Сірожа нарешті з’їхав. Заодно з Ведмедем.

Такий був пристойний поверх. І тут з’явилися  ці двоє. І не прискіпаєшся.  Допомагають Марійці обидва. Мені  з маркету пакети носять. А все одно щось із ними не те. Щось дивне було в тому, як вони  підійшли до дверей, як віталися й відчиняли їх.  Фальш якийсь. 

Щось відчувається. Непевне, невловне. Ці двоє не такі прості, як прикидаються. А тут діти малі.  Може бути небезпечно для них.

Треба швидко записати сюжет, поки не забула. Атмосферний. Типажі, як у цих двох сусідів. Старший може бути найманим  вбивцею. Жертву вистежувати. Молодший - замовник, прикидається дурником. 

Або ні. 

Ведмідь занадто флегматичний і більше вдома сидить. Він не схожий на вбивцю, не дивиться на людей наче через приціл. Але й не такий він простий,  занадто обережний у висловах і руки занадто золоті. Відчинити одними пальцями той замок не кожен слюсар зможе. Сусід колись хвалився -  там гарантія від зламу. 

Скоріше той Ведмідь  може щось технічне робити.  Сейфи там відкривати, захист в комп’ютерах ламати.

А вбивця нехай у мене буде молодший. Такий безпосередній, ніби тупуватий трохи й схибнутий на жінках. А в середині холодний і жорстокий.

От у кого погляд - аж мороз по шкірі викликає. Неначе калькулятор в очах. Раз гляне й уже знає, скільки ти коштуєш в грошовому еквіваленті.

Він тут всіх зневажає. Кого явно, кого ні. Але відчуває себе богом в оточенні людей другого сорту.

Треба швиденько випити трохи чаю і писати. Поки ще є час.  

Бо спостереження саме не станеться.  Дужжже цікаво, що там Ведмідь на балконі розбирає чи збирає. І чого деталі приносить молодший. Ця таємниця просто пищить, як сигнал тривоги.

Так, це потім. Зараз треба писати.

“Старий Дино, дракон з роду викрадачів, вирішив зав’язати. Так буває зрідка навіть з драконами.  Провести три вічності в одиночному ув’язненні й померти від сухот, коли ти вільний від народження й безсмертний - явно  не найкращий кінець кар'єри. Ні сім’ї, ні нащадків, ні якогось заняття в житті. А вже стукнуло 500 років, і молодь дивиться на тебе, як на старі меблі. 

В музей як антикваріат здаватись рано, спалити себе в грубці - так ще цілий, не зовсім сміття?  мотлох?…”

Лілія Іванівна уважно перечитала написане, переправила сміття на мотлох і в цілому вирішила, що початок гарний. Динамічно, вводить в суть справи  й без зайвих описів.

І продовжила.

“Та не все так просто. Старе життя не відпускало. Тягло назад. Давні приятелі вмовляли, обіцяючи, що це буде останній раз і величезний куш. І що без Драго ніяк. Тільки його надчутливі пальці можуть відкрити захист печери державної скарбниці, куди тільки-но доставлено ще не описану й не чиповану партію самоцвітів з нововідкритого материка за океаном. 

Зараз або ніколи, Драго. Згоджуйся скоріш.

-Ніколи. - сказав Драго. 

І от тепер ховається від драконів - стражів та пошукових саламандр, що взяли слід шкарпеток Драго, підкинутих колишніми друзями під двері держбанку…”