Валя

ВАЛЕРІЙ, майже одинокий батько

-Лєр. не капризуй.  На всі ґудзики треба застебнутися. На вулиці холодно.

-Ніть. 

-Так треба. -  пояснюютерпляче. - От дивись, які рукавички гарні. Оці з зайчиком, а ці зі сніжинками. Цю пару чи цю береш? Молодець, доню, зайчики -  найліпший вибір. А шапку яку? Гарнюня яка. У мене доня гарнюня, така розумна… 

-Касі!

-Ага, і красива. - згоджуюсь із донькою. 

-Якма. - маленька Лєра проводить пальчиком по волоссю, заправляє темний локон за вушко, так само, як робить її мати, коли чує компліменти.

-Як мама, звісно…. Іди на руці,

Я беру малу на руки й входжу до ліфта. Даю  їй натиснути на кнопку, вона любить все робити сама, такий вік. Пальчик з рожевим нігтиком натискає, я допомагаю, ліфт рухається. Про такий настрій кажуть - щастя повні штани. Сподіваюсь, це просто метафора. Міняти памперс на вулиці не будемо.

Внизу нас вітає консьєржка. Як завжди.

-Лєрочка має гарну няню!  цукор в її голосі перемішаний з отрутою в ідеальній пропорції. -Сьогодні в басейн?

-Так, дякую, в басейн. Лєрочко, що треба сказати бабусі консьєржці? - от тобі за няню, наступного разу язика притримуй.

-Дла бла!

-Молодець доню. Це значить  здрастуйте бабо Жанно. - пояснюю жінці, що схиблена на ідеї омолодження. 

Консьержкине почервоніння переходить у синювату стадію. А отак їй. Моє терпіння сьогодні скінчилося. 

Огрядна тітонька в теплій кофті  відчиняє нам двері колясочної так, ніби комсомолка  іде на розстріл, але все одно зневажає ворога, і саме ми з Лєркою її зараз розстріляємо.

Кажете не можна ображати найнятий персонал? А брати від нас гроші за те, що сидить і втикає в телевізор, при цьому пліткувати й підколювати -  можна?

Невже не скажете мені, що так себе поводять яжемамки , а не чоловіки? Делікатні ви…  Я проводжу час тепер суто серед жіноцтва. І от, замість наганяти тестостерон і прокачувати мачизм, мимоволі  переймаю жіночі стереотипи поведінки. Ну тобто поводжуся, як істеричка. 

В декреті, знаєте, це буває. Не бачиш нічого крім дитини, квартири і матерів з немовлятами на розвивалках. Щось та прилипне з їхніх звичок, як не контролюй себе.

Добре, що  не серед одних жінок в декреті існую.

Якби не сусіди, мене б уже давно психіатри студентам показували. Як жертву звільнення з роботи й самоізоляції на ґрунті сорому за це. 

Добре, що Лерчик в нас знайшлася так вчасно. І мене відправили в декрет, а її на честь мене назвали.  Я Валя, вона Лєра…

Де це видано-чувано, щоб не можна було півтора року роботу знайти?  Метеоролог я. Як батьки. Поки що вакансій нема. Але скоро будуть. Згоджуватись на щось нижче не можна. Вікторії за мене буде соромно. Бо на банківську справу вакансії є, а заступником директора у 23 роки стають все одно не всі. І втрачати посаду їй не можна, конкуренти не сплять.  

Тож ми з Лєрчиком в декреті. А мамуся наша працює і годує нас. Гарно платять, дуже гарно.  Начальство її поважає. На хліб і до хліба є. А виховання дитини - то ж важливо й відповідально. Навіть почесно. 

Тільки оті її відрядження і  неодмінно з керівництвом мене сильно напружують. І додому тільки ночувати приїздить. 

Мене накриває. Я знаю, що це нормально - батько в декреті. Це раціонально. І жінки мають рівні права. А чоловіки - рівні обов’язки. І не можна заважати їй робити кар’єру. Все так, і все ж… Відчуваю себе з Лєрою майже непотрібними, причому у жінки на утриманні…

Ну ви зрозуміли, психіатри мені прогули виписують.  Тільки я не здаюся.

Давлю в собі оте міщанство, підозри оті дурні.  У нас гарна сім’я.  А я перевчуся. Англійська у мене непогана. Трохи шарю в програмуванні. Бо ж ви знаєте - зараз метеорологи не дивляться на небо й думки гадають і не ворожать на кавовій гущі. Працюють програми, що порівнюють показ…

А, пробачте, воно не цікаво.  

Словом я перевчуся і піду туди, де мої  знання і вміння потрібні.  Бо метеорологам теж гарно платять, але тільки там,  там, де важливо знати, яка погода буде насправді. 

Тільки місць таких мало і там сидять тьоті, яким пенсійний вік підвищили. От мати моя сидить. І батько. Тільки не тут. В Польщі. Там чогось погодою  цікавляться.  А в нас не так щоб…

Ні, я все розумію. 

Все нормально. Працювати за гроші повинен той, хто більше заробляє. А більше, ніж я, заробити не важко. У мене - допомога на дитину. Я в декреті, якщо ви не зрозуміли або забули.

 А моя дружина Віка, мама Лєрчика, працює. Бо місце втратити не хоче. Гарна платня, соцпакет і перспективи. В її роки стати замдиром не останнього в країні банку - це вам не стати на облік для працевлаштування, як я.

А консьєржка зрозуміло перша  всім розпатякала, і товсто натякає, що я альфонс. Сиджу у Віки на шиї. Бо вона мене купила, такого красеня. І тепер я її задовольняю й байдикую, поки вона працює, бідна, по дванадцять годин і без вихідних.

Я одразу ввімкнув ігнор. Але крапля камінь точить. Сьогодні, мабуть, проточила.

Ну от і наступили ми з Лєрчиком на її улюблену мозолю. Жіночка дуже боїться постаріти. Хоч в 60 з гаком це трохи пізно. Чи ще ні? 

Виходжу на двір, вирівнюю дихання. Лєрчик бачить знайомих і посміхається, наче янгол.

-О, які люди. Лєрунчик з власним носильником! - Сусідка чарівно посміхається. І це звучить зовсім не образливо.

-Добридень, Марусь! - радо вітаюся. - Бачу, зубки вам уже не  дошкулять. І щічки не такі червоні.

Кожен, у кого є діти, зрозуміє - це зовсім не про її бездоганні зубки й щічки з ямочками, що виникають, коли вона посміхається. Останнім часом вона посміхається частіше, і це радує.  

Мова про щічки її Мишка. Він ровесник Лєрунчика і син Марії, і дуже важко переносить прорізування зубів.

-Ой і не кажи,  Валь. - втомлено посміхається моя сусідка. - Перший раз виспалася за цей тиждень.  Зубик наче уже виліз. Мишко, відкрий ротка покажи дяді Валі зубки.