Половина оплати за подвійні проблеми (Нейтан Лоуренс, Європа, 2512р.)

Густий морок підлідного океану тиснув на купол комплексу «Посейдон», і навіть тут, у житлових коридорах, здавалося, що ти дихаєш важкою, солоною водою. Я йшов вузьким тунелем, освітленим холодними світлодіодними лампами. На моєму комбінезоні красувався знак Рейнджера Зоряної Ліги, на поясі вірний пістолет і шокер, в душі свята віра в добро, попри гнітючу буденність. Завдання було рутинним: знайти зниклого інженера корпорації «Геліос Дайнемікс», якогось Маркуса Торна. Останній сигнал його комунікатора зафіксували саме в цьому секторі.

Двері квартири 12-4Б були ледь прочинені. Поганий знак. Я дістав шокер, тихо штовхнув двері й ковзнув усередину. У кімнаті панував безлад: перекинуті меблі, розкидані речі, на столі — недопита чашка кави. Пахло озоном і старим потом. Торн тікав, і тікав поспіхом.

— Нарешті ти виповз зі своєї нори, Маркусе, — пролунав з темного кутка хрипкий, упевнений голос. — Синдикат «Біла Хризантема» передає тобі палкі привітання.

Я миттєво розвернувся, направляючи шокер на тінь, що відокремилася від стіни. Це був невисокий, але кремезний чоловік у важкій броні, побитій не в одному бою. Його лиса голова виблискувала у тьмяному світлі.

— Корпорація «Геліос» хоче поговорити зі своїм співробітником. , — відрізав я. — Підніми руки щоб я бачив.

Чоловік голосно розсміявся.

— Хех! Корпоративний пес на побігеньках. Схоже, у нас конфлікт інтересів.

Він кинувся на мене раніше, ніж я встиг усвідомити. Його рух був незграбним, але потужним, як удар тарана. Я ухилився, і його кулак з гуркотом врізався в стіну. Я спробував застосувати шокер, але він перехопив мою руку, його хватка була як сталеві лещата. Зав'язалася коротка, люта сутичка. Він покладався на грубу силу, я — на треновані рефлекси. Ми каталися по підлозі, обмінюючись ударами, аж поки не розкотилися в різні боки. Важко дихаючи, ми одночасно підвелися. Я кинув шокер і вихопив з кобури свій пістолет, він підхопив в руки масивний дробовик, що покоївся біля стіни. Взяли один одного на приціл.

— А ти непогано б'єшся для корпоративного щура, — прохрипів він. 

— А ти як для бандита занадто повільний, — відповів я.

У цей момент мій погляд зачепився за його руку. Він стискав невеликий голопроєктор, з якого світилося обличчя розшукуваного інженера. Точно таке саме, як і в моєму досьє. Я дістав свій проєктор. Два однакових зображення Маркуса Торна зависли в повітрі між нами.

Ми дивилися то на проєкції, то один на одного. 

— Отже, ти не Торн, — констатував він, поклавши дробовик на плече. 

— А ти не його охоронець, — підсумував я, ховаючи пістолет в кобуру. 

— Сем. Мисливець за головами. 

— Лоуренс. Рейнджер.

Напруга спала, змінившись похмурою діловою атмосферою. Ми мовчки оглянули квартиру ще раз, але не спускаючи очей один з одного.

— Він залишив свій особистий термінал, — сказав я, піднімаючи з підлоги побитий планшет. — Шифрування військового зразка. «Геліос» буде задоволений. Схоже, він продавав їхні секрети конкурентам і тікав до них.

— Дурниці, — буркнув Сем, піднімаючи з-під ліжка невеликий пристрій. — Це спуффер паспорта, для підміни особистого айді. Кустарна робота, але ефективна. Таке роблять умільці на Вавилоні. Жодна корпорація не буде використовувати такий брухт. Він тікає не до конкурентів, а в єдине місце, де його не дістануть місцеві. На Банглаар.

Ми переглянулись. Його знахідка і мої дані складалися в єдину картину. Торн викрав технології і збирався продати їх на чорному ринку у Вавилоні. Ми обидва знали, де його шукати. Але також ми обидва знали, що гонорар призначений лише для одного.

На мить у повітрі знову зависла напруга. Він оцінював мене, я — його.

— Ну, бувай, рейнджере, — кинув Сем, повільно задкуючи до дверей. 

— І тобі не хворіти, мисливцю, — відповів я, проводячи його пильним поглядом.

Щойно його постать зникла в коридорі, я кинувся до вікна. Часу було обмаль. 

Трохи згодом

Я покинув квартиру Торна і одразу попрямував до транспортного вузла комплексу. Як рейнджер, я мав доступ до офіційних записів. Клерк на станції, блідий чоловік з втомленими очима, довго гортав дані на своєму терміналі.

— Так, Маркус Торн, — нарешті мовив він. — Бронював квиток на вантажний шатл до орбітальної станції «Каллісто-Прайм». Але рейс скасовано. І, знаєте, дивно... ви вже другий, хто сьогодні про нього питає.

— Другий? — я напружився.

— Ага. Хвилин п’ятнадцять тому тут був такий... кремезний, лисий. Дуже переконливо просив подивитись записи. Здалося, він поспішав ще більше за вас.

Сем. Він грав на випередження.

Мої офіційні сліди обривалися. Якщо Торн не полетів легальним рейсом, значить, він шукав інший шлях. Я спустився на нижні рівні «Посейдона» — у лабіринт технічних коридорів та підпільних барів, де не діяли закони федерації. Запах іржі та дешевого алкоголю вдарив у ніс. Мій значок рейнджера тут викликав лише підозрілі погляди.

Після години розпитувань, підкріплених кількома кредитами, один старий механік вказав на бар «Крижаний грот» — місце, де пілоти нелегальних рейсів шукали пасажирів. Я підійшов до дверей і почув зсередини гуркіт та крики. Прочинивши двері, я побачив епіцентр хаосу: в центрі зали, серед перекинутих столів, стояв Сем. Однією рукою він тримав за комір якогось дрібного інфо-брокера, а іншою відмахувався від його друзів. Наші погляди на мить перетнулися. В його очах читалося роздратування і азарт. Я мовчки зачинив двері. Вплутуватись в бійку на два фронти не входило в мої плани.

Довелось зробити те чого я не дуже любив — задіяти ширші повноваження. Я зв'язався зі службою безпеки «Посейдона», вимагаючи записи з камер спостереження біля приватних доків. Через пів години бюрократичної тяганини телефоном з черговим офіцером я отримав те, що шукав: Маркус Торн, озираючись, заходив до дока №7. Але за кілька хвилин до цього камери зафіксували там ще одну постать — Сема. А потім зв'язок з камерами в цьому секторі раптово обірвався.