РОЗДІЛ 20

Приватна лабораторія Карли. 20:45.

Гвинтові сходи вели вглиб, у прохолодне, кондиціоноване черево будівлі. Кроки Майкла і Карли відлунювали від металевих сходинок, створюючи ритм, схожий на цокання годинника.

Коли вони спустилися, Карла клацнула вимикачем.

Спалахнули лампи денного світла, заливаючи простір різким, блакитним сяйвом. Майкл примружився, звикаючи до яскравості.

Він очікував побачити щось на кшталт звичайного кабінету або, можливо, імпровізованої майстерні. Але те, що відкрилося перед ним, нагадувало декорації до науково-фантастичного фільму.

Це була повноцінна, високотехнологічна лабораторія. Стіни, обшиті звукоізоляційними панелями, блискучі столи з нержавіючої сталі, шафи зі скляними дверцятами, за якими стояли ряди реактивів. У центрі стояв масивний стіл із мікроскопами, центрифугою і комп’ютерним терміналом із кількома моніторами. В кутку гудів великий хромований холодильник для зберігання зразків.

— Вражає, — пробурмотів Майкл, оглядаючись. — Це коштує цілий статок.

— Я вкладаю в це всі свої гроші, — відповіла Карла, проходячи до головного столу. — Деякі люди купують яхти або вілли в Італії. Я купую правду. Тут я не залежу від бюджету департаменту, черг на експертизу і бюрократії. Тут я можу робити те, що потрібно, і тоді, коли потрібно.

Вона поклала пакетик із попелом на стіл під потужну лампу. Одягла свіжу пару рукавичок, простягнула ще одну пару Майклу.

— Одягай. Ми не повинні забруднити зразок своєю ДНК.

Майкл натягнув латекс. Його руки все ще тремтіли, але тут, серед приладів, він відчув дивний спокій. Наука — це факти. А факти — це те, що йому було потрібно.

Карла висипала трохи сірого порошку в чашку Петрі. Вона схилилася над мікроскопом, налаштовуючи фокус.

— Попіл виглядає однорідним, — прокоментувала вона, дивлячись в окуляр. — Але це омана. Згоряння було неповним. Це не промисловий крематорій, де температура сягає тисячі градусів. Це було багаття або камін.

— Що це означає? — запитав Майкл, стаючи поруч.

— Це означає, що органічна матриця зруйнована, але мінеральна основа кісток збереглася. — Вона відійшла, даючи йому подивитися. — Бачиш ці білі, пористі крихти серед сірого пилу?

Майкл зазирнув у мікроскоп. Серед хаосу сажі він побачив маленькі, схожі на губку, фрагменти.

— Кальциновані рештки кісткової тканини, — пояснила Карла. — Усередині них, у глибоких структурах, могли зберегтися остеоцити. Клітини кістки. ДНК там деградована, розірвана на шматки високою температурою, але сучасні методи ампліфікації дозволяють відновити ланцюжок.

Вона взяла пінцет і акуратно вибрала кілька найбільших фрагментів, помістивши їх у пробірку з прозорим розчином.

— Я запущу експрес-тест ПЛР. У мене стоїть новітній ампліфікатор. Він зробить це за двадцять хвилин, а не за три дні, як у лабораторії ФБР.

Вона поставила пробірку в аналізатор, закрила кришку і натиснула кнопку. Апарат тихо загудів, набираючи оберти. На екрані побігли графіки.

— А тепер, — Карла повернулася до нього, розриваючи упаковку стерильного ланцета, — мені потрібен ти. Дай руку.

— Я? — Майкл дивився на голку, як у тумані. — Навіщо?

— Щоб отримати відповідь, якої ми обидва боїмося, — тихо, але твердо сказала вона. — Майкле, подивись правді в очі. Коробка була у вашому домі. Поруч із Сарою. Записка каже про "твоє життя". Вона взяла його холодну, безвольну долоню. — Ми мусимо перевірити версію з Джоном. Негайно.

— А чому не порівняти з Сарою? — прошепотів він. — Ти ж… ти бачила її там. Карла на мить завмерла, голка зависла над його пальцем. В її очах промайнуло щось темне, нечитабельне.

— Тому що попіл може бути чоловічої статі, Майкле, — відповіла вона ухильно, але переконливо. — І якщо це так, то ДНК матері нам дасть лише половину картини. А твоя ДНК дасть пряму відповідь. Ти — батько. Якщо в тій банці твій син, ми побачимо збіг п'ятдесят відсотків.

Вона різко вколола його палець. Виступила темна крапля крові.

— Це найшвидший спосіб, — додала вона, збираючи кров на скло. — Я хочу, щоб ти знав правду зараз. Не чекаючи ранку. Майкл дивився, як його кров розмазується по склу. Він розумів логіку, але його серце кричало, благаючи, щоб збігу не було.

Карла завантажила другий зразок у машину. Вона запустила програму на комп’ютері. На екрані з’явилися графіки і смуги завантаження.

— Тепер чекаємо.

Ці двадцять хвилин були найдовшими в житті Майкла. Вони сиділи в тиші, слухаючи гудіння приладів. Карла щось друкувала на клавіатурі, періодично кидаючи погляди на монітори. Майкл ходив по лабораторії, розглядаючи скляні шафи, але не бачив нічого.

Перед його очима стояла коробка.

— Готово, — раптом сказала Карла.

Гул центрифуги стих. На екрані висвітилося вікно з результатами: кольорові діаграми, ряди цифр і літер, незрозумілих для Майкла.

Він підійшов до неї.

Карла дивилася на екран. Її спина напружилася. Вона повільно, дуже повільно зняла окуляри, які одягла для роботи.