РОЗДІЛ 19

Квартира Карли. 20:45.

Повернення до свідомості було схожим на повільне спливання з дна маріанської западини. Темрява розступалася неохоче, чіпляючись за розум липкими щупальцями, намагаючись затягнути його назад у рятівне небуття. Там, у темряві, не було болю. Там не було коробок із червоними стрічками.

Майкл зробив вдих. Повітря зі свистом увійшло в легені, і цей звук здався йому оглушливим у тиші кімнати.

Він розплющив очі.

Стеля. Темна, висока, з ледь помітним візерунком ліпнини, підсвічена вуличним ліхтарем, що зазирав у щілину штор. Це була не його стеля.

Він спробував повернути голову, і світ навколо хитнувся. Його нудило. У роті стояв присмак жовчі та заліза. Тіло здавалося чужим, важким, наче налитим свинцем. Руки тремтіли дрібним, неконтрольованим тремором.

— Ти прокинувся, — тихий голос пролунав десь збоку.

Майкл скосив очі.

Карла сиділа у глибокому кріслі біля ліжка. Вона не читала, не дивилася в телефон. Вона просто сиділа і дивилася на нього. Її обличчя було в тіні, але він відчував інтенсивність її погляду. Вона була схожа на вартову, що охороняє склеп.

Спогади вдарили його раптово, без попередження.

Квартира. Стіл. Ніж, що ріже скотч. Запах горілого м'яса. Чорні очниці Сари. Пензель у її горлі.

Майкл різко сів на ліжку, ігноруючи запаморочення. З його горла вирвався звук, схожий на скавчання пораненого пса.

— Це не сон… — прошепотів він, хапаючись за голову руками. Пальці заплуталися у волоссі, стискаючи коріння до болю. — Скажи мені, що це був сон, Карло.

Карла підвелася і сіла на край ліжка поруч із ним. Вона не намагалася обійняти його одразу. Вона дала йому простір.

— Я не можу брехати тобі, Майкле, — сказала вона твердо. — Це було реально. Ми були там. Поліція забрала тіло…точніше те, що залишилось від нього.

— Тіло? — він засміявся, і цей сміх був страшним, істеричним. — Це не було тіло! Це була голова! Вона відрізала їй голову і прислала мені поштою! Як піцу!

Його почало трясти. Сльози бризнули з очей, гарячі й пекучі.

— Вона була живою… Вона була живою, коли я пив каву! Коли я спав із тобою! Я міг врятувати її!

Він вдарив кулаком по матрацу. Раз. Другий.

— Майкле, зупинись, — Карла перехопила його руку. Її хватка була сильною, протвережуючою. — Ти нічого не міг зробити. Вона спланувала це давно. Це вистава. А ми — лише глядачі, яких посадили в перший ряд.

— Я вб’ю її, — прошипіл Майкл. Його обличчя спотворила гримаса ненависті. — Я знайду цю суку. Я знайду Лору. Я вирву їй горлянку голими руками. Я буду різати її повільно, шматок за шматком, поки вона не вихаркає свою чорну душу.

Він спробував встати, але ноги підкосилися. Карла втримала його, притиснувши назад до подушок.

— Ти нікуди не підеш у такому стані. Ти ледве стоїш. У тебе шок.

— Мені плювати на шок! — крикнув він, відштовхуючи її. — Моя дружина мертва! А мій син…

Він завмер. Очі розширилися від нового жаху.

— Джон. Де Джон? У коробці була тільки… тільки Сара. Де мій син, Карло?

Карла мовчала секунду, і ця секунда здалася йому вічністю.

— Поліція шукає його, — сказала вона обережно. — Вони оголосили "Амбер Алерт". Його фото всюди. Якщо він живий…

— Якщо?!

— Майкле, ми повинні бути реалістами. Вбивця грає за своїми правилами.

Майкл закрив обличчя долонями.

— Я мушу щось робити. Я не можу тут лежати. Я повинен їхати в дільницю. Я повинен допитати Лору, якщо вони її спіймали.

— Вони її не спіймали, — тихо сказала Карла. — Вона зникла. І якщо ти зараз з’явишся в дільниці, тобі не зрадіють. Капітан Гарднер дав наказ. Ти емоційно нестабільний. Тебе не підпустять до розслідування на гарматний постріл.

Ці слова подіяли як відро крижаної води. Майкл подивився на неї. Вона говорила правду. Система викинула його. Він був безсилий.

— То що мені робити? — прошепотів він. — Сидіти і чекати наступної коробки?

Карла нахилилася до нього. Її очі блищали в темряві якимось дивним, фанатичним вогнем.

— Ні. Ми не будемо чекати. Ми будемо діяти. Але не як копи. А як люди, яким нічого втрачати.

Вона взяла його обличчя в свої долоні.

— Ти хочеш знайти вбивцю? Я дам тобі вбивцю. Ти хочеш доказів? Я дам тобі докази.

— Про що ти? — він не розумів.

— Я врятувала дещо для тебе, Майкле. Там, у квартирі. Поки ти був без свідомості, а копи ще не приїхали. Я забрала те, що вони б заховали в архів на роки.

Майкл дивився на неї, не кліпаючи.

— Що ти забрала?

Карла повільно відсторонилася, встала і підійшла до своєї сумочки, що лежала на комоді.