РОЗДІЛ 18

Вулиця Мальборо. Квартира Майкла. 18:25.

Падіння не було кінематографічним. Не було ні драматичного помаху рук, ні останнього погляду. Це була просто фізика. Тіло, позбавлене свідомості, підкорилося гравітації.

Майкл впав важко, як мішок із мокрим піском. Спочатку його коліна вдарилися об паркет, а потім весь тулуб повалився на бік. Голова стукнулася об ніжку столу з глухим, тривожним звуком.

Карла зреагувала миттєво. Вона не закричала, не запанікувала — роки роботи в реанімації та морзі виробили в неї інший рефлекс на кризу. Замість паніки вмикалася холодна, чітка дія.

Вона кинулася до нього, ігноруючи те, що її дорогі штани торкнулися брудної підлоги.

— Майкле! — її голос був напруженим, але не істеричним.

Вона опустилася поруч із ним, її руки швидко знайшли пульс на сонній артерії. Удари були частими, але ритмічними.

— Дихай, — прошепотіла вона, нахиляючись до його обличчя. — Просто дихай.

Вона швидко перевірила його зіниці. Розширені, реакція млява.

— Синкопе, — констатувала вона з полегшенням. — Це просто шок. Організм не витримав.

Вона озирнулася. Залишати його на підлозі було не можна — він міг травмуватися або переохолонути. Вона схопила його під пахви. Майкл був важким, але адреналін додав їй сил. Карла, зціпивши зуби від напруги, потягнула його вбік, до дивана. Їй довелося докласти чималих зусиль, щоб підняти його торс і вкласти зручніше.

Вона підклала подушку йому під голову, а ноги закинула на підлокітник, щоб забезпечити притік крові до мозку. Потім розстебнула верхні ґудзики його сорочки, даючи більше повітря.

Вона провела долонею по його вологому чолу, прибираючи пасмо волосся. Її дотик був м’яким, майже материнським.

— Ти надто багато на себе взяв, — тихо сказала вона, дивлячись на його змучене обличчя. В її очах читався жаль і турбота. — Відпочинь. Тобі треба відключитися хоча б на хвилину.

Переконавшись, що він дихає рівно і йому нічого не загрожує, Карла повільно випросталася.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати власне серцебиття. Ситуація виходила з-під контролю.

Її погляд мимоволі повернувся до столу.

Там, у світлі тьмяної люстри, стояла розкрита картонна коробка. Звідти тягнуло густим, солодкуватим запахом, від якого навіть у неї, звиклої до всього, перехопило подих.

Обличчя Карли стало серйозним і зосередженим. Вона розуміла, що повинна подивитися. Вона мусила знати, що саме зламало Майкла. Як лікар, вона мала оцінити ситуацію, перш ніж приїде поліція.

Вона повільно підійшла до столу, наче наближалася до небезпечного звіра. Її руки були стиснуті в кулаки, щоб приховати тремтіння.

Настав час зазирнути в безодню.

Карла підійшла до столу не як жінка, що боїться побачити жах, а як критик, що наближається до експоната. Її кроки були безшумними, погляд — скануючим.

Вона зупинилася перед розкритою коробкою. Запах горілого тут був концентратом пекла. Він був настільки густим, що осідав на язиці присмаком попелу та жиру. Звичайна людина вже б вивертала шлунок на килим, але Карла навіть не поморщилася. Вона звикла до запахів, які видає людське тіло, коли перестає бути живим.

Вона зазирнула всередину.

Освітлення у вітальні було слабким — вуличні ліхтарі та одна запилена люстра, — але цього було достатньо.

На чорному оксамиті, яким дбайливо виклали дно коробки, лежала голова.

Це була робота високої температури. Шкіра почорніла, стягнулася, місцями луснула, оголюючи шари підшкірної тканини, що запеклися до стану вугілля. Волосся,  перетворилося на спечену, ламку кірку. Вух не було — вони згоріли першими.

Але Карла впізнала її. Вона бачила фотографії Сари. Майкл колись показував їй їхнє сімейне фото. Це була вона. Жінка, яка завжди стояла між нею і Майклом. Жінка, яка була "правильною". Тепер вона була просто об’єктом.

Погляд Карли ковзнув нижче.

Рот Сари був розкритий у неприродно широкому, застиглому крику. Щелепа була вивихнута, щоб вмістити те, що вбивця запхав усередину.

З чорного провалля горла стирчало дерев’яне руків’я.

Карла нахилилася, примружившись. Вона одразу впізнала цей предмет. Вона чекала його побачити.

Це був професійний художній пензель. Старий, з дорогого горіхового дерева, вкритий шаром лаку, який потьмянів від часу, але не від вогню. Пензель був незайманим. Його вставили вже після того, як голова охолола.

Карла простягнула руку в кишеню свого плаща. Вона дістала пару тонких латексних рукавичок — вона завжди носила їх із собою, професійна звичка, яка стала другою натурою. Натягнула їх із тихим, сухим ляскотом.

Вона обережно взялася за кінець пензля.

Він сидів щільно. Забитий із силою.

Карла вперлася вільною рукою в край столу і потягнула. Почувся вологий, чавкаючий звук — засохлі тканини горла неохоче відпускали чужорідний предмет. Ще одне зусилля.