РОЗДІЛ 17

Центральна міська лікарня Бостона. Палата інтенсивної терапії. Час невідомий.

Повернення у світ живих не було схожим на спалах світла чи різкий вдих, як це показують у кіно. Це було повільне, в’язке спливання з чорної, густої нафти, що заповнила легені, вуха і думки.

Спочатку з'явився звук.

Це був монотонний, ритмічний писк, який врізався в мозок з регулярністю китайського водяного катування. Пік… Пік… Пік… Звук був штучним, електронним, позбавленим будь-якої емоції. Він відраховував секунди, або удари серця, або час, що залишився до кінця світу. До цього писку домішувалося низьке, вібруюче гудіння якогось апарату — наче велетенська комаха дзижчала десь над вухом.

Потім прийшов запах.

Різкий, хімічний сморід, від якого миттєво пересохло в горлі. Пахло йодом, хлоркою, спиртом і чимось солодкуватим — запахом старої крові, що встигла окислитися на бинтах. Це був запах стерильності, яка намагалася приховати гниття. Запах лікарні.

І нарешті, наче цунамі, що прорвало дамбу, на нього обрушився біль.

Він не мав епіцентру. Він був усюди. Майклу здавалося, що його тіло розібрали на молекули, перемололи в м'ясорубці, а потім склали назад неправильно, переплутавши кістки і нерви.

Голова розколювалася. Усередині черепа наче роздувалася свинцева куля, тиснучи на очні яблука зсередини. Грудна клітка була скута залізним обручем — кожен вдих давався з боєм, супроводжуючись гострим уколом під лівим ребром, ніби туди ввігнали розпечений штир. Ліва рука не відчувалася зовсім, наче її відтяли, а права нила тупим, пульсуючим болем.

— Гххх… — спробував він видавити звук, але з горла вирвався лише сухий хрип, схожий на шурхіт наждачного паперу.

Він спробував розплющити очі. Повіки здавалися важкими, наче зроблені з бетону. Він доклав титанічних зусиль, щоб підняти їх.

Світло.

Яскраве, нещадне, холодне біле світло ламп денного освітлення вдарило по сітківці, викликавши новий спалах болю в потилиці. Майкл заплющив очі, з очей потекли сльози.

— Тиск стабілізується. Він приходить до тями.

Голос пролунав десь зверху. Жіночий, діловий, байдужий.

Майкл спробував знову. Цього разу він відкрив очі лише на міліметр, даючи зіницям звикнути. Світ плив. Біла стеля з дрібними дірочками вентиляції. Хромована стійка, з якої звисали прозорі пакети з рідиною. Прозорі трубки, що тягнулися від них униз, до його тіла, впиваючись голками у вени.

Він спробував поворухнутися. Інстинкт вимагав схопитися, бігти, шукати… Кого? Він не пам'ятав. Пам'ять була розбита, як і лобове скло його машини.

Рух не вдався. Тіло не слухалося команд мозку. Його руки були прив’язані? Ні, не прив’язані. Вони були надто важкими.

Він скосив очі вниз. Його груди були обмотані товстим шаром бинтів. На лівій руці — гіпсова лангета. На пальці правої — датчик пульсоксиметра, що світився червоним.

Пік… Пік… Пік…

— Де я?.. — прошепотів він. Цього разу звук вийшов, хоч і слабкий.

Над ним схилилося обличчя. Медсестра в синьому костюмі. Молода, з втомленими очима і медичною маскою, спущеною на підборіддя.

— Тихо, детективе. Не намагайтеся рухатися. Ви в Центральній лікарні. У реанімації.

Реанімація. Слово вдарило по ньому, як молоток.

У голові почали спливати уривки. Кадри, вирвані з темряви.

Дощ. Стіна води за вікном.

Кермо, що виривається з рук.

Спалах фар автобуса зліва. Велетенська металева стіна, що летить на нього.

Удар. Скрегіт металу. Політ.

А потім…

Майкл напружився, і кардіомонітор прискорив ритм. Пік-пік-пік-пік.

Він згадав.

Темний фургон на узбіччі. Двері відчиняються. Жінка під дощем.

Лора.

Вона стояла і дивилася. Вона бачила, як його машину зім’яло, як консервну бляшанку. Вона бачила кров на його обличчі. І вона розвернулася. Вона пішла. Вона залишила його помирати.

— Лора… — прохрипів він, намагаючись підняти здорову руку. — Вона була там…

— Тшшш, — медсестра м’яко перехопила його руку і поклала назад на ковдру. — Вам не можна хвилюватися. У вас гостра інтоксикація продуктами горіння, детективе. Плюс струс мозку і сильний забій грудної клітки. Можливо, тріщина в сьомому ребрі — рентген покаже точніше. Ліва рука — суцільне місиво з порізів, нам довелося накласти шви. Лікар зробив паузу, дивлячись на нього суворо поверх окулярів. — Вам пощастило, що ви вижили. Ви народилися в сорочці, детективе Блейкмор. Те, що ви взагалі розплющили очі — це диво.

— Скільки?.. — він ковтнув слину, якої майже не було. — Скільки я тут?

— Майже добу. Зараз друга година дня.

Добу.

Двадцять чотири години.

Холодний жах, сильніший за будь-який перелом, прошив його наскрізь.