РОЗДІЛ 16

Старий корпус Академії. Провулок. 09:40 ранку.

Зовнішня металева решітка піддалася лише з третім ударом. Старі, прогнилі від вологи кріплення нарешті тріснули, і важкий чавунний квадрат із дзвоном відлетів убік, упавши на бруківку.

Майкл, обдираючи плечі об вузький кам'яний лаз, вивалився назовні, прямо на мокрий асфальт провулка. Він упав на коліна, жадібно хапаючи ротом холодне, вологе повітря. Він кашляв, довго і надривно, випльовуючи залишки гіркого пилу та диму, що заповнив його легені.

Очі сльозилися, горло пекло вогнем, а все тіло — від збитих ліктів до колін — нило тупим, пульсуючим болем. Дощ миттєво промочив його подертий одяг, змішуючись із сажею на обличчі, але цей холод був рятівним.

Він був на вулиці. Позаду, з чорного отвору в стіні будинку, біля самої землі, виривалася тонка цівка сірого диму.

Майкл перевернувся на спину, дозволяючи дощу змивати бруд з обличчя. Він вибрався. Пастка не спрацювала.

Але відпочивати було ніколи. Він насилу підвівся, спираючись на стіну. Ноги тремтіли. Він озирнувся. Провулок був пустим.

Він обійшов пастку. Але Вебер не міг піти далеко.

Майкл спирався руками на коліна, намагаючись відновити дихання. Його легені горіли, ніби всередині хтось розлив кислоту. Кожен вдих давався з болем, віддаючи в горлі солодкуватим, нудотним присмаком того дивного газу. Що це було? Просто дим? Чи щось інше? Голова йшла обертом, світ перед очима пульсував і розпливався неоновими плямами. Дощ сік його по спині, змиваючи пил підвалу, але не міг змити жах від побаченого. Відео на стіні. Сара і Джон. Таймер.

— Я дістану тебе, — прохрипів він у мокрий асфальт. — Клянусь, я тебе дістану.

Він випростався, витираючи обличчя рукавом. Його погляд метався по провулку. Порожньо. Тільки сміттєві баки і його машина, схована в тіні.

Він був один. Але він не міг діяти сам.

Йому потрібна була допомога. Не поліції — вони зв'яжуть його протоколами і ордерами, поки його сім'я помиратиме. Йому потрібна була людина, яка знає все. Яка розуміє, про що йдеться. Яка теж винна.

Лора.

Він дістав телефон. Руки тремтіли, екран був мокрим, сенсор не реагував з першого разу.

— Давай, — шепотів він. — Візьми слухавку, Лоро. Будь ласка.

Гудки.

Довгі, монотонні гудки, що розчинялися в шумі дощу.

Вона не відповідала.

Майкл скинув і набрав ще раз. Те саме.

Він відчув, як паніка, яку він загнав углиб під час втечі, знову піднімає голову. Вона була в лікарні. Під наглядом. Вона мала б відповісти.

Майкл знайшов номер Центральної лікарні в списку останніх викликів — він дзвонив туди вночі, коли її забирали.

— Реєстратура, слухаю.

— Це детектив Блейкмор, — гаркнув він, не витрачаючи часу на ввічливість. — Мені терміново потрібна інформація про пацієнтку Лору Сакс. Поступила вночі з шоком. З'єднайте мене з її палатою або лікарем.

На тому кінці запала пауза. Чути було клацання клавіатури, потім — здивоване зітхання.

— Детективе... міс Сакс немає в палаті.

— Тобто немає? Вона на процедурах?

— Ні, сер. Вона... втекла.

Майкл завмер.

— Що значить "втекла"?

— Чергова медсестра каже, що ліжко порожнє вже декілька годин. Вона просто висмикнула крапельницю, забрала свій одяг із шафи і пішла. Вона не підписала виписку, не поговорила з лікарем. Ніхто не бачив, як вона виходила. Вона просто зникла.

Майкл повільно опустив руку з телефоном, не дослухавши виправдання реєстраторки.

Втекла. Декілька годин тому.

Саме тоді, коли він знайшов малюнок у Сари. Саме тоді, коли він їхав сюди.

Куди вона могла піти в такому стані? Чому не подзвонила йому? Чому втекла, як злочинець?

Підозра, холодна і слизька, заворушилася в його мозку.

— Де ти, Лоро? — прошепотів він.

Він знову натиснув на її ім'я в списку контактів. Просто на автоматі. Надія вмирає останньою.

Гудок у трубці. Один.

І раптом...

Звук.

Тихий, ледь чутний крізь шум дощу. Електронна мелодія. Стандартний рингтон iPhone.

Майкл застиг. Він відняв телефон від вуха, прислухаючись.

Мелодія грала не в трубці. Вона лунала ззовні.

Він повільно обернувся.

Звук долинав з-за рогу будівлі, з того місця, де провулок впирався в глуху стіну старого гаража Академії. Там було темно, навалено якесь будівельне сміття і старі палети.

Дзвінок ставав гучнішим. Він був зовсім поруч. Метрів десять, не більше.

Майкл відчув, як волосся на потилиці стає дибки.