РОЗДІЛ 15

Дорога до Академії мистецтв. 09:15 ранку.

«Land Rover» Майкла знову врізався в міський трафік, але цього разу він їхав інакше. Якщо раніше це була панічна гонка, то тепер його рухи за кермом стали механічними, холодними, позбавленими емоцій. Він перетворився на машину, запрограмовану на одну функцію: дістатися цілі.

У кишені його куртки, поруч із серцем, лежав зім'ятий аркуш паперу. Малюнок карти. Цей папірець пік шкіру крізь тканину, нагадуючи про те, що час спливає.

«Шукай там, де все згоріло».

Бостон за вікном був сірим лабіринтом бетону та скла. Небо висіло так низько, що здавалося, воно ось-ось розчавить дахи автомобілів. Дощ припинився, але повітря залишалося насиченим вологою, туманом і вихлопними газами. Склоочисники зрідка змахували дрібну мряку, видаючи сухий, дратівливий звук гуми по склу.

Майкл не думав про Вебера як про людину. У його уяві це був просто силует, чорна пляма, яка забрала його життя. Він думав про підвал.

П'ятнадцять років він уникав цього місця. Він навіть не проїжджав тією вулицею, обираючи довші маршрути, аби тільки не бачити темного шпиля старого корпусу. Він думав, що якщо не дивитися на монстра, той зникне.

Як же він помилявся.

Машина звернула на Хантінгтон-авеню. Попереду, крізь рідкі крони дерев, показалася знайома архітектура. Червона цегла, готичні арки, високі вікна.

Академія візуальних мистецтв.

Зараз, при денному світлі, вона виглядала оманливо спокійною. Студенти з тубусами та папками йшли до головного входу, сміялися, пили каву з картонних стаканів. Вони виглядали такими живими, такими безтурботними. Вони не знали, що під їхніми ногами, у фундаменті цієї величі, лежить попіл дівчини, яку тут убили їхні попередники.

Майкл проїхав повз головний вхід. Йому не туди.

Він знав інший шлях. Той самий, яким вони користувалися тієї ночі.

Він звернув у вузький технічний провулок, що огинав будівлю з тилу. Тут не було студентів. Тут стояли сміттєві баки, пахло гнилими овочами з їдальні та мокрою цеглою. Стіни тут були вкриті старими графіті, які ніхто не змивав роками.

Він зупинив машину в тупику, сховавши її за сміттєвим контейнером. Заглушив двигун. Тиша навалилася миттєво, дзвенячи у вухах.

Майкл перевірив пістолет. Повний магазин. Патрон у патроннику. Запобіжник знято.

Він вийшов з машини. Холодний вітер вдарив в обличчя, куйовдячи волосся.

Він подивився на задній фасад Академії. Стара, масивна кладка. Вузькі вікна напівпідвального приміщення були заґратовані.

Але він шукав не вікна. Він шукав двері. Ті самі чорні металеві двері технічного входу, через які вони п'яними підлітками пробиралися всередину, щоб "пожартувати".

І він знайшов їх.

Вони були там само. Ті самі. Здавалося, за п'ятнадцять років їх навіть не перефарбували. Іржа проїла метал знизу, фарба лущилася, оголюючи сіру сталь.

Майкл підійшов до них. Його ноги стали ватними. Кожен крок давався з зусиллям, ніби він ішов проти ураганного вітру. У нього перед очима все попливло. Він знову відчув той запах — запах диму, який в’ївся в ці стіни назавжди.

Він простягнув руку і торкнувся холодної ручки.

Зачинено. Звісно, зачинено.

Він озирнувся. Провулок був порожній. Камер спостереження тут не було — це була "сліпа зона", про яку знали всі студенти, які хотіли покурити траву або провести дівчину в гуртожиток після відбою.

Майкл дістав із кишені свій набір відмичок. Його руки тремтіли, але м'язова пам'ять працювала бездоганно. Він вставив інструмент у свердловину.

Це був старий замок. Простий механізм.

Клац.

Звук відкриття пролунав, як постріл стартового пістолета.

Майкл штовхнув важкі двері плечем. Вони піддалися зі скрипом, відкриваючи перед ним чорний зів коридору. Зсередини війнуло затхлим повітрям, пилом і тим особливим запахом старого підземелля, який неможливо сплутати ні з чим.

Він ступив у темряву, і двері за його спиною повільно, під власною вагою, почали зачинятися, відрізаючи його від денного світла.

Він повернувся туди, де все почалося.

***

Коли важкі металеві двері зачинилися за його спиною, відрізавши сіре світло ранку, Майкл опинився в абсолютній темряві. Тиша тут була не просто відсутністю звуку — вона була фізичною, щільною субстанцією, що давила на вуха, наче товща води на глибині.

Він увімкнув тактичний ліхтар на пістолеті. Вузький, різкий промінь розрізав морок, вихопивши з небуття бетонну підлогу, вкриту шаром вікового пилу, і стіни, з яких клаптями звисала стара фарба, схожа на мертву шкіру.

Повітря тут було холодним і нерухомим. Воно пахло сирою штукатуркою, пліснявою і тим специфічним, солодкувато-гірким душком застояного часу, який буває тільки в місцях, де люди не ходили роками. Але під цим нашаруванням запахів Майкл відчув щось інше. Ледь вловимий, примарний аромат гару. Можливо, це була гра його уяви, фантомний запах, що жив у його носі з 2009 року, але від нього в роті миттєво пересохло.