РОЗДІЛ 13

Квартира Карли. Ранок. 07:10.

Сон не приніс полегшення. Він був схожий на липку, задушливу павутину, сплетену з диму і жару.

Майкл стояв посеред кімнати, яку не впізнавав. Стіни пульсували помаранчевим світлом, штукатурка тріскалася зі звуком ламаних кісток, оголюючи чорні, обвуглені ребра будівлі. Повітря було настільки гарячим і густим, що кожен вдих обпікав легені, наче він ковтав розплавлене скло.

— Майкле! — пролунав крик, повний розпачу.

Він обернувся. У центрі кімнати, оточена кільцем вогню, стояла Сара. Вона була в тій самій білій сукні, в якій вона була, коли вони одружувались — легкій, літній, яка тепер здавалася саваном. Поділ сукні вже тлів, чорнів, розсипаючись сірим попелом, що піднімався вгору з гарячим повітрям.

— Майкле, чому ти не приходиш? — кричала вона, простягаючи до нього руки. Її пальці були чорними від сажі.

Він хотів кинутися до неї, але ноги вгрузли в підлогу, яка перетворилася на в’язку, чорну смолу. Він рвався вперед, напружуючи кожен м'яз, кричав, але з горла виривався лише беззвучний хрип.

Вогонь підібрався до її волосся. Сара не кричала від болю — вона дивилася на нього з нескінченним, німим докором. Її шкіра почала темніти, вкриватися пухирями, тріскатися, як суха земля в пустелі.

— Ти обіцяв… — прошепотіла вона, і її обличчя почало плавитися, стікаючи воском.

БАХ!

Різкий звук, схожий на постріл, розірвав сон на шматки.

Майкл підскочив на ліжку, жадібно хапаючи ротом прохолодне, кондиціоноване повітря спальні. Серце калатало так сильно, що віддавало тупим болем у ребрах. Він був мокрий від поту, простирадло збилося в купу і липло до тіла.

В квартирі було тихо. Звук, що розбудив його, був відлунням вхідних дверей, які хтось із силою зачинив.

Він провів долонею по обличчю, намагаючись стерти залишки кошмару. Голова була важкою, налитою розпеченим свинцем — наслідок випитого вчора торф'яного віскі. У роті пересохло, наче він наївся піску. Але це був дивний стан: тіло нило, м'язи були ватними, проте всередині, десь глибоко під черепною коробкою, панувала холодна, хімічна ясність. Ніби вчорашня ніч випалила всі запобіжники, і тепер йому було байдуже до всього, окрім спраги.

Він повернув голову. Місце поруч було порожнім. Подушка холодна і ідеально збита. Карли не було.

— Карло? — покликав він. Голос був хрипким, чужим, наче належав старому курцеві.

Тиша.

Майкл повільно спустив ноги з ліжка. Паркет здався крижаним. Він підвівся, похитуючись від легкого запаморочення, знайшов свої штани, натягнув їх і вийшов у коридор.

У квартирі панувала напівтемрява — важкі штори все ще були затягнуті, не впускаючи сірий бостонський ранок. Він пройшов у вітальню. Порожньо. На низькому столику самотньо стояла пляшка віскі, поруч — два келихи, на дні яких засохли бурштинові краплі.

Він почув шум води. Ванна.

Майкл підійшов до дверей. Світло пробивалося крізь щілину внизу яскравою смугою. Він потягнувся до ручки. Зачинено.

— Карло, ти там? — запитав він, притулившись лобом до прохолодного дерева.

Шум води стих миттєво. Запала пауза — коротка, але напружена, ніби вона вирішувала, що відповісти.

— Не заходь! — її голос пролунав різко, майже злякано. Потім вона одразу змінила тон на більш м'який, хоча в ньому все ще відчувалася нотка напруги. — Не смій заходити, Майкле.

— Чому? Все гаразд?

— Звісно. Я просто… я не хочу, щоб ти бачив мене такою. Я приводжу себе до ладу. Хочу бути гарною для тебе.

Майкл нахмурився. Це було дивно. Вчора вночі, в темряві, вона не соромилася нічого. А тепер зачинилася на замок, як школярка.

— Ти виходила? — запитав він через двері. — Я чув, як грюкнули вхідні двері. Це мене розбудило.

— Так, я… я ходила вниз. — почувся звук, ніби щось впало на поличку. — Дай мені п'ять хвилин. Іди на кухню. Знайди там щось попити.

Він постояв ще секунду, прислухаючись. За дверима почувся шурхіт, брязкіт скла об кераміку, потім знову зашуміла вода.

Майкл знизав плечима і поплентався на кухню. Йому потрібна була вода. Багато води, щоб змити присмак попелу з рота.

Через десять хвилин замок клацнув. Карла вийшла в коридор.

Майкл завмер зі склянкою води в руці. Вона не виглядала як жінка, що нещодавно прокинулася і прийняла душ. Вона була повністю одягнена: ідеально випрасувані чорні брюки, темна шовкова блуза, застебнута під саме горло. Волосся укладене в строгу, гладку зачіску, жодна волосина не вибивалася.

А на обличчі — повний, щільний макіяж. Тональний крем лежав рівним шаром, роблячи шкіру матовою, як у порцелянової ляльки. Очі були чітко підведені, губи нафарбовані.

Вона виглядала як воїн у броні перед битвою.

— Ти… вже готова? — здивовано запитав він, відчуваючи себе в напівголому вигляді недоречним у цій стерильній досконалості. — Я думав, ми ще поваляємось.