РОЗДІЛ 12

Квартира Карли. Ніч. 23:10.

Майкл замовк на мить, збираючись із думками. Темрява в кімнаті була не просто відсутністю світла — вона здавалася живою матерією, що огортала їх, створюючи ілюзію безпеки, якої ніде не існувало, навіть тут. Він відчував тепло тіла Карли, її рівне дихання, і це давало йому відчуття, що тут, у цьому ліжку, його не засудять.

— Сара пішла не тому, що я був поганим чоловіком, — нарешті промовив він. Його голос був хрипким, наче він витягував слова з самого дна легенів. — І не тому, що я пропадав на роботі. Вона пішла, бо відчувала… порожнечу. Всередині мене була випалена діра ще задовго до того, як ми зустрілися. Я намагався заповнити її нею, нашим сином, сім'єю. Але мертве не може гріти живе.

Карла повільно провела долонею по його грудях, зупинившись навпроти серця. — Хто випалив цю діру, Майкле? — запитала вона тихо.

— Я сам.

Він повернув голову до неї. У темряві він не бачив її обличчя, лише контури, і це полегшувало завдання. Сповідь легше дається, коли не бачиш очей судді.

— Ти бачила той пензель сьогодні, — продовжив він. — Ти бачила гравіювання тигра. Ти розумна жінка, Карло. Ти зрозуміла, що я злякався не просто так.

— Ти знаєш, звідки він, — це було твердження.

— Так. Це нагорода. Академія мистецтв, 2009 рік. Мій випуск.

Майкл заплющив очі.

— Лора, Емілі, Кейт і я. Ми вважали себе богами, Карло. Але була одна дівчина… Агнес. Ми знущалися з неї. Ми називали її «тінню». Але правда була в тому, що ми їй заздрили. Тієї ночі, за два дні до випуску, ми вирішили пожартувати…

Він замовк, і реальність кімнати розчинилася. Перед його заплющеними очима знову постала та ніч. Не як розповідь, а як живий кошмар.

***

СПАЛЕНІ МОСТИ 14 травня 2009 року. Підвал Академії.

Вогонь не розгорався повільно. Він не давав часу на роздуми.

Тієї миті, коли свічка, збита ліктем Агнес, впала на старі оксамитові штори, час ніби прискорився. Суха тканина, просочена пилом десятиліть і парами розчинника, що висіли в повітрі, спалахнула з глухим, жадібним звуком: ВУХ!

Регіт зграї обірвався миттєво, наче хтось вимкнув звук.

Першими зреагували Емілі та Кейт. Інстинкт самозбереження у них спрацював швидше за совість.

— Пожежа! — верескнула Кейт, її очі полізли на лоба.

Вони навіть не подивилися на Агнес. Вони не спробували допомогти. Емілі штовхнула Кейт до виходу, і вже за секунду їхні підбори гучно процокотіли по бетону. Грюкнули двері. Вони зникли, залишивши інших розбиратися з наслідками.

Агнес все ще стояла на колінах, затуляючи обличчя руками, не бачачи, що за її спиною піднімається стіна полум’я.

— Агнес! — крикнув Майкл, але його голос потонув у гуркоті вогню.

Полум’я поповзло вгору по шторах, як жива істота, лизнуло дерев’яні перекриття стелі. Жар ударив в обличчя, миттєво висушуючи очі. Дим — чорний, густий, хімічний — повалив клубами, заповнюючи простір.

Лора заверещала. Вона впустила камеру. Дорогий об’єктив хруснув об бетонну підлогу, але їй було байдуже.

— Біжимо! — закричала вона, хапаючи Майкла за рукав. — Майкле, біжимо! Зараз все вибухне! Тут повно фарби!

Майкл зробив крок назад. Він дивився на Агнес. Вона нарешті обернулася.

Вона побачила вогонь. Її очі, червоні від сліз, розширилися від тваринного жаху. Вона спробувала підвестися, але заплуталася в довгій сукні й знову впала.

Вогонь перекинувся на стелажі з картинами. Полотна, олія, лак — усе це було ідеальним паливом. Підвал перетворювався на піч.

— Майкле! — крикнула Агнес, простягаючи до нього руку крізь дим. — Допоможи!

Він вагався. До неї було всього п’ять метрів. П’ять метрів крізь жар і дим. Він міг би підбігти. Міг би схопити її.

— Ти здурів?! — Лора тягнула його до дверей із силою божевільної. — Якщо нас тут знайдуть, ми сядемо! Це підпал! Ти розумієш?! Біжи!

Страх переміг. Тваринний, егоїстичний страх за власну шкуру.

Майкл відвернувся. Він не взяв простягнуту руку. Він розвернувся і побіг слідом за Лорою до рятівного прямокутника дверей.

Вони вилетіли в коридор, кашляючи і задихаючись. Дим уже валив слідом за ними густими клубами.

— Двері! — крикнула Лора. — Зачиняй двері, інакше дим піде на гору! Спрацює сигналізація у всьому корпусі! Нас побачать!

Майкл схопився за гарячу ручку важких залізних протипожежних дверей. Він наліг на них вагою всього тіла. Петлі заскреготіли.

Він зачинив їх.

І в ту ж секунду з того боку почувся удар.

Бах.

Агнес добігла. Вона була там, просто за сантиметр металу.

— Майкле! — її крик був приглушеним, але чітким. Повним болю і нерозуміння. — Відкрий! Воно пече! Майкле, будь ласка!