РОЗДІЛ 10

Вулиці Бостона. 20:10.

«Land Rover» Майкла летів крізь шторм, наче снаряд, випущений у чорну безодню ночі. Дощ не просто йшов — він падав суцільною, важкою стіною, перетворюючи світ за вікном на розмиту акварель. Двірники працювали в шаленому ритмі, але не встигали згортати потоки води, що заливали лобове скло.

Майкл не знімав ноги з педалі газу. Двигун вив на високих обертах, ігноруючи червоні світлофори.

У салоні панувала наелектризована тиша, яку порушували лише довгі, безнадійні гудки в телефоні Лори.

— Давай, Емілі! Візьми слухавку! — Не покидала вона надії.

Раптом крізь шипіння рації прорвався чіткий, металевий голос диспетчера: — Увага екіпажу 4-1. Ми отримали точні координати телефону Емілі Кларк. Сигнал статичний. Сектор Б-4, паркова зона Еспланади. Безпосередньо біля берегової лінії.

Майкл і Лора завмерли.

Вони повільно, наче за командою, повернули голови і подивилися одне на одного. У тьмяному світлі приладової панелі їхні очі зустрілися, і в цьому погляді спалахнуло одне й те саме спогад.

Карта в підвалі Вебера. Жирне червоне коло, обведене маркером саме в цьому місці.

— Парк біля річки Чарльз, — вимовили вони одночасно, в один голос.

Майкл різко, до упору викрутив кермо вліво.

Машину кинуло вбік. Задні колеса зірвалися в занос на мокрому асфальті, гума завищала, перекриваючи шум дощу. Важкий позашляховик розвернувся на 180 градусів, перетнувши подвійну смугу, і рвонув у протилежному напрямку.

— Тримайся! — крикнув Майкл, вдавлюючи педаль у підлогу. — Ми мусимо встигнути!

Раптом телефон, підключений до системи автомобіля, завібрував. Різкий звук змусив їх обох здригнутися. На екрані висвітилося ім’я: Карла.

Майкл ударив по кнопці гучного зв’язку. — Карло, не зараз! Ми на підході!

— Ти їдеш у парк, — її голос пролунав із динаміків чисто, спокійно, наче вона сиділа поруч. У цьому голосі не було паніки, лише холодна аналітика. — Я переглянула фото ескізів, які ти надіслав з підвалу Вебера. Там є серія малюнків. Дерево, що росте з води. І жінка, яка стає його частиною.

— До чого ти ведеш? — крикнув Майкл, перекрикуючи шум дощу.

— Це сюжет із «Метаморфоз» Овідія. Дафна перетворюється на лавр, щоб втекти від Аполлона. Якщо Вебер слідує своїй хворій логіці… він не просто вб'є її. Він спробує «з’єднати» її з деревом. Фізично.

— Шукайте старі верби біля води, — продовжувала вона. — Ті, що мають товсту кору і низьке гілля. І, Майкле… будь готовий. Митець, який працює з плоттю, не залишає роботу незавершеною.

Зв’язок обірвався.

— «З’єднати» з деревом… — прошепотіла Лора. Її очі розширилися від жаху. — Агнес любила Овідія. Вона казала, що страждання — це єдиний шлях до зміни форми.

Майкл вдарив по гальмах. Машина, ковзаючи по бруду, вилетіла на узбіччя біля входу в парк і завмерла за метр від масивного стовбура дуба.

Парк був порожнім. Темрява тут була густою, фізично відчутною. Вітер стогнав у кронах, гілки дерев билися одна об одну з сухим кістяним стукотом.

Майкл вискочив з машини, на ходу вихоплюючи пістолет і потужний ліхтар. Лора — за ним. Дощ миттєво просочив одяг, холодні краплі били по обличчю, як дріб.

— Емілі! — закричала Лора, але її голос потонув у шумі вітру.

— Тихо! — шикнув Майкл. — Якщо він тут, ми його злякаємо.

Вони рушили вглиб, у бік річки. Чим ближче вони підходили до води, тим важчим ставало повітря. Тут пахло не просто річковою тванню. Крізь запах мокрої землі пробивався інший сморід — гострий, металевий запах свіжої крові і… іржі.

Майкл зупинився. Він підняв кулак, даючи знак Лорі завмерти.

Попереду, на самому березі, стояла величезна стара плакуча верба. Її довге гілля звисало до самої води, утворюючи чорний намет, що колихався на вітрі.

Промінь ліхтаря Майкла ковзнув по корі. І зупинився.

На корі щось блищало. Темне, густе. Кров. Вона стікала по зморшкуватому стовбуру, змішуючись із дощем.

Майкл повільно, крок за кроком, підійшов ближче. Він розсунув мокрі, липкі гілки верби.

І час зупинився.

Лора закричала. Це був не крик — це було тваринне виття, сповнене чистого жаху.

Емілі Кларк була там.

Вона не лежала. Вона стояла, притиснута спиною до стовбура. Її ноги не торкалися землі — вона висіла.

Її ступні були пробиті наскрізь величезними, іржавими будівельними цвяхами — сотками. Вони входили в підйом стопи, трощачи кістки, і глибоко впивалися в деревину. Кров із ран уже не текла — вона згорнулася чорними згустками навколо іржавих капелюшків.

Її руки були розкинуті в боки, як у розп’ятого Христа, але вивернуті під неприродним кутом вгору, ніби вона тягнулася до неба. Долоні теж були прибиті. Цвяхи пройшли крізь центр долонь, розірвавши сухожилля.

Але найстрашнішим було не це.