ІНТЕРЛЮДІЯ. ЖЕРТВА ІІ:

Парк Еспланада. Берег річки Чарльз. Ніч.

Дощ був її спільником. Він падав суцільною, шумною стіною, створюючи ідеальну ізоляцію. Світ звузився до плями темряви під розлогою плакучою вербою, чиє гілля звисало до самої води, утворюючи тремтливий, мокрий намет.

Вона чекала. Темна постать, що майже розчинилася в текстурі кори старого дерева. Вона була нерухомою, як хижак перед стрибком, вдихаючи запах річкового мулу і чужого страху, що наближався.

Кроки. Нервовий цокіт підборів по мокрій доріжці.

Емілі Кларк майже бігла. Вона притискала сумочку до грудей, як щит, і постійно озиралася через плече. Повідомлення, яке вона отримала, було коротким, але воно натиснуло на найболючішу точку її пам'яті. Вона не могла не прийти.

Емілі зупинилася біля межі темряви, там, де гілки верби торкалися землі.

— Тут є хтось? — покликала вона. Її голос тремтів, ламаючись об шум дощу. — Це ви? Навіщо ви мене покликали?

Тінь відділилася від стовбура. Лише на півкроку. Силует у довгому плащі з глибоким капюшоном. Обличчя не видно — лише чорна порожнеча там, де мали бути очі.

— Я знав, що ти прийдеш, Емілі, — пролунав голос. Він був дивним — тихим, спокійним, але якимось… механічним. Позбавленим тепла. — Ти завжди була слухняною.

— Хто ви? — Емілі позадкувала, відчуваючи, як холодний липкий жах піднімається від шлунка до горла.

— Я — наслідок. Я — те, що виростає з посіяного вами зерна.

Удар був блискавичним і майже непомітним. Емілі відчула лише різкий укол у шию, наче її вжалила оса. Вона хотіла скрикнути, підняти руку, втекти, але світ раптом похитнувся і поплив. Земля стрімко наблизилася до обличчя.

***

Коли вона розплющила очі, світ складався з болю і холоду.

Вона не могла поворухнутися. Її тіло було важким, чужим, наче налитим свинцем. Вона стояла, притиснута спиною до шорсткого, мокрого стовбура верби. Її руки були розведені в боки, ноги не відчували землі.

Вона була розіп'ята, але не мотузками. Щось інше тримало її. Біль пульсував у зап'ястях і ступнях, але він був дивним, приглушеним дією препарату.

Перед нею стояла Фігура.

У руці вбивці щось тьмяно блиснуло. Не сталь. Щось чорне, матове і гостре, як уламок ночі.

— Тшшш… — прошепотіла постать, наближаючись. — Не кричи. Дерева не кричать. Вони мовчки тягнуться до неба.

Емілі відчула дотик до свого живота. Холодний, розрізаючий дотик. Вона з жахом спостерігала, як Фігура бере живу гілку верби — гнучку, пружну — і підносить її до рани.

— Пам'ятаєш Дафну? — запитав голос, поки гілка з огидним вологим звуком почала проникати всередину її тіла. — Вона стала деревом, щоб втекти від бога. Але ти станеш деревом з іншої причини. Ти все життя пливла за течією, Емілі. Тікала від проблем. Тепер ти пустиш коріння. Ти нарешті перестанеш тікати і будеш стояти тут вічно.

Емілі хотіла благати, плакати, але з горла виривалося лише булькання. Вона відчувала, як природа грубо вторгається в неї, як деревина розсуває плоть, стаючи частиною її самої. Це було неприродне, збочене єднання. Вона відчувала, як проростає.

— Ти була фальшивою, Емілі, — шепотіла вбивця, працюючи з методичністю садівника. — Твоє співчуття було маскою. Твій сміх був луною чужого сміху. Тепер ти станеш справжньою. Частиною чогось вічного.

Біль наростав, перетворюючись на білий шум у голові. Кожен новий дотик, кожен новий елемент цієї жахливої "інсталяції" наближав її до межі божевілля.

Фігура відступила на крок, оцінюючи роботу.

— Майже ідеально. Але чогось не вистачає.

Вбивця знову наблизилася. Він підняв руку в рукавичці і ніжно торкнулася підборіддя Емілі, підводячи її голову так, щоб їхні погляди зустрілися.

— Твоя посмішка, — задумливо промовила фігура. — Ти так гарно посміхалася, коли ми стояли осторонь. Ця посмішка… вона тобі не пасує. Вона занадто гарна для зрадниці.

Чорне лезо торкнулося куточка рота Емілі.

— Я заберу її собі. Вона стане частиною нового обличчя. Обличчя, яке ніколи не збреше.

Емілі заплющила очі, готуючись до фінального болю, але голос зупинив її.

— Відкрий очі, Емілі. Подивись на мене. Ти маєш знати, кому даруєш свою посмішку.

Фігура повільно підняла руки до капюшона. Дощ періщив по шкіряних рукавичках і  відкинув тканину назад.

Блискавка розрізала небо, і в цьому мертвотному спалаху Емілі побачила.

Її очі розширилися до межі, в них застиг не просто жах, а абсолютне, нищівне нерозуміння. Вона впізнала це обличчя. Вона знала його кожну лінію. Холод пробіг по її спині. Пазл склався за частку секунди, але картина, що вийшла, була жахливою. Людина, яка стояла перед нею, була останньою, кого вона очікувала побачити тут.

— Ти?.. — видихнула Емілі, задихаючись.— Що ти тут робиш?

— Закінчую розпочате, — відповів голос, і в цьому голосі пролунав металевий холод.