РОЗДІЛ 9

Район Дорчестер. 19:15.

Дощ перетворився на справжню зливу. Вода суцільною стіною заливала лобове скло, і навіть двірники, що працювали на максимальній швидкості, не встигали розчищати огляд. Світло фар вихоплювало з темряви лише мокрий асфальт і силуети дерев, що гнулися під вітром, наче живі істоти, які намагалися втекти з цього місця.

Дорчестер — старий, промисловий район на півдні Бостона — у таку погоду виглядав як кладовище покинутих надій. Вулиці тут були вужчими, будинки — темнішими, обшитими дешевим сайдингом, що посірів від часу. Тут рідко горіли вуличні ліхтарі, а вікна будинків часто були забиті фанерою або закриті ґратами.

Майкл кинув швидкий погляд на електронний годинник на приладовій панелі. Цифри світилися тьмяним зеленим світлом: 19:15.

Його серце тьохнуло. Він запізнився. Знову.

Він обіцяв Джону бути о сьомій. Обіцяв щось особливе і святкову вечерю. Він уявляв, як Сара зараз сидить за накритим столом, як холоне їжа, як Джон поглядає на двері.

Він дістав телефон і натиснув швидкий набір. Гудки. Довгі, монотонні, осудливі гудки. Ніхто не брав слухавку.

— Чорт, — прошипіла він, кидаючи телефон на сидіння. — Вона не відповідає. Звісно, вона не відповідає. Вона лютує.

— Сара? — тихо запитала Лора.

— У малого день народження. Я поклявся, що буду. І я тут, у цій дірі, полюю на привида. Вона мені цього не пробачить.

— Ти все виправиш, Майкле, — сказала Лора, але в її голосі не було впевненості. — Коли ми зловимо Вебера, ти приїдеш до них героєм. Вони зрозуміють.

— Сподіваюсь, — пробурмотів він.

Далі Майкл вів машину мовчки. Його руки стискали кермо з такою силою, що кісточки побіліли. Він відчував, як у ньому наростає холодна, методична лють. Це було знайоме відчуття — стан "туннельного бачення", коли весь світ звужується до однієї точки, однієї мети.

Джон Вебер.

Людина, яка була неведимкою в їхньому класі. Людина, яка бачила вогонь. Людина, яка вирішила перетворити попіл на зброю.

— Це тут, — тихо сказала Лора, звіряючись з навігатором у телефоні. Її обличчя у світлі екрана було блідим, як крейда. — Поворот праворуч. Тупик.

Майкл повернув кермо. Машина повільно вкотилася на вузьку вуличку, затиснуту між старим цегляним складом і рядом похилених дерев’яних будинків.

В кінці вулиці, відокремлений від інших пустирем, зарослим високою сухою травою, стояв будинок номер 42.

Це була двоповерхова споруда вікторіанської епохи, яка колись, мабуть, була величною, але тепер нагадувала гниючий труп. Фарба облупилася, оголивши сіре дерево, ґанок просів, а вікна другого поверху були завішані щільними чорними полотнами.

Біля будинку не було жодної машини. Фургона не видно.

— Його немає, — констатувала Лора, вдивляючись у темні вікна.

— Або він загнав машину на задній двір, — Майкл заглушив двигун, але фари не вимикав. Промені світла вперлися в облуплені вхідні двері. — Ти готова?

Лора дістала пістолет. Її руки тремтіли, але вона міцно стиснула руків'я.

— Я хочу знати правду, Майкле. Навіть якщо вона нас знищить.

— Тоді ходімо.

Вони вийшли під дощ. Холодний вітер миттєво прокрався під одяг, але Майкл не відчував холоду. Він відчував лише запах. Тут, біля будинку, пахло не лише дощем і гнилим листям. Пахло чимось хімічним. Розчинником. Скипидаром.

Запах Академії.

Майкл піднявся на ґанок. Дошки під ногами скрипіли протяжно і жалібно. Він спробував ручку дверей. Зачинено.

— Будемо стукати? — запитала Лора пошепки, стоячи біля вікна і намагаючись зазирнути всередину крізь щілину в шторах.

— Ні. Ми зайдемо так, як заходив він. Без запрошення.

Майкл відійшов на крок і з силою вдарив ногою в замок. Старе, прогниле дерево тріснуло з першого разу. Двері розчахнулися, вдарившись об стіну.

Вони увірвалися всередину, тримаючи зброю напоготові.

— Поліція! — крикнув Майкл. Його голос пролунав у порожнечі будинку глухо, поглинутий килимами і пилом. — Джон Вебер! Виходь з піднятими руками!

Тиша. Лише шум дощу за спиною і стукіт крапель по даху.

— Чисто, — прошепотіла Лора, перевіривши вітальню.

Майкл увімкнув тактичний ліхтар на пістолеті. Промінь розрізав морок.

Вітальня була… звичайною. Старий диван, завалений газетами. Стіл із залишками їжі — запліснявіла піца, кілька пляшок пива. Телевізор, вкритий шаром пилу. Це було житло самотнього, неохайного чоловіка. Нічого підозрілого.

Але запах тут був сильнішим. Він вів далі, в глибину будинку.

— Сюди, — кивнув Майкл у бік коридору, що вів на кухню і до сходів у підвал.

Вони пройшли коридором. Підлога була завалена старими поштовими конвертами. Майкл присвітив на один із них. Рахунки. Попередження про виселення. Останній датований місяцем тому.