РОЗДІЛ 8

Дільниця поліції. 17:40.

Вечір накрив Бостон важкою, мокрою ковдрою. За вікнами дільниці небо набуло кольору старого синця — фіолетово-сіре, набрякле дощем, що ніяк не міг прорватися. Але тут, у "вулику" відділу вбивств, часу не існувало. Тут панував власний клімат: сухе, перегріте повітря, що пахло пилом системних блоків, дешевим одеколоном і гіркотою перепаленої кави, яка, здавалося, в'їлася в саму структуру стін.

Майкл Блейкмор сидів за своїм столом, потерпаючи від головного болю, що пульсував у скронях тупим ритмом. Він провів рукою по обличчю, відчуваючи колючу щетину на щоках. Світло люмінесцентних ламп різало очі, перетворюючи все навколо на розмиті плями.

Напроти нього сиділа Лора. Вона зняла жакет, залишившись у тонкій блузі, яка вже пом'ялася від довгих годин сидіння. Вона виглядала крихкою серед стосів паперів, але її очі горіли гарячковим блиском. Вона нервово крутила в пальцях олівець, час від часу втикаючи його грифель у стільницю.

Між ними, наче вирок, лежала розкрита папка, яку їм надав Хелдвін перед тим як покинути Академію.

Список курсу 2009 року.

Аркуші пожовкли від часу, шрифт, надрукований на старому лазерному принтері, місцями обсипався, перетворюючи імена на сірий пил. Шістнадцять прізвищ. Шістнадцять людей, які колись стояли поруч із ними біля мольбертів, мріючи про славу, а тепер перетворилися на підозрюваних у справі про розчленування.

— Шістнадцять, — прохрипів Майкл. Його голос сів від мовчання і тютюну. — Шістнадцять свідків нашої молодості. І один із них, можливо, зараз точить ножа.

— Або змішує фарбу, — тихо додала Лора, не підводячи очей. Вона провела пальцем по списку, залишаючи слід на пильному папері. — Ти пам’ятаєш їх, Майкле? Я дивлюсь на ці імена, і бачу їхні обличчя. Дженна, яка завжди пахла ваніллю. Марк, що витирав пензлі об своє волосся. Ми були підлітками.

— Ми перестали бути підлітками тієї ночі, — жорстко відрізав Майкл. Він не хотів ностальгії. Йому потрібні були факти. — Давай працювати.

Лора відкрила першу сторінку. Її погляд ковзнув по знайомих іменах, і вона гірко всміхнулася.

— Дивись, — вона тицьнула ручкою в верхню частину списку. — Наша "зграя". Всі поруч, як і тоді. Блейкмор, Бріджер...

Вона замовкла на секунду, опустивши очі нижче.

— Кларк... і Джеймс. Емілі та Кейт. — Лора зітхнула, відкидаючись на спинку стільця. — Цікаво, як там Кейт? Вона ще й досі таке патякало? Я не бачила її з випускного. Може, варто подзвонити їй? Попередити, що поліція буде задавати питання...

Майкл завмер. Він забув, що Лора не знала. Вона поїхала зі складу оформлювати вилучені докази ще до того, як тіло підготували до огляду й відмили.

Він простягнув руку і накрив її долоню своєю, зупиняючи її рух до телефону. Його дотик був важким і холодним.

— Не треба дзвонити Кейт, Лоро.

— Чому? Вона може щось знати. Вона завжди пхала носа...

— Вона більше нічого не знає, — тихо, але чітко промовив Майкл, дивлячись їй прямо в очі. — Дівчина в ангарі... Перша жертва. Та, у якої вирізали язик.

Лора нахмурилась, не розуміючи.

— Ну?

— Я впізнав її в морзі, коли змили фарбу. Це була Кейт.

Обличчя Лори витягнулося. Колір зійшов з її щік миттєво, залишивши сіру маску шоку. Вона повільно перевела погляд на список, на ім'я "Кейтлін Росс", надруковане чорним по білому.

— Кейт? — прошепотіла вона, і голос її зірвався. — Ти впевнений?

— Абсолютно. Та сама родимка. Ті самі шрами від вітрянки. Це вона, Лоро.

Він взяв червоний маркер з її ослаблих пальців і жирно, навхрест, перекреслив ім'я Кейт Росс. Звук фломастера по паперу пролунав як розріз скальпеля.

— Він почав з неї. З нашої четвірки.

Лора затулила рот рукою, дивлячись на перекреслене ім'я.

— Боже мій... — прошепотіла вона. — Значить, це не просто випускники. Це ми. Він полює на нас.

Її палець тремтячи потягнувся до наступного імені в їхній групі.

— Емілі... — видихнула вона. — Емілі Кларк. Якщо Кейт мертва, а ми тут... то Емілі наступна.

— Або вже мертва, — жорстко додав Майкл. — Нам треба перевірити решту, щоб відкинути зайвих, але головна ціль — знайти того, хто ненавидить нас чотирьох настільки сильно, щоб використати нас як матеріал для своєї колекції.

— Дзвони їй, — скомандував Майкл. — Зараз же. Просто переконайся, що вона дихає.

Лора не сперечалася. Вона схопила телефон, набрала номер, який знайшла в старій базі випускників. Гудки тягнулися нестерпно довго.

— Алло? — жіночий голос, трохи здивований і захеканий.

Лора увімкнула гучний зв'язок.

— Емілі? Це Лора. Лора Сакс... тобто, Бріджер. Ми вчилися разом.

На тому кінці запала коротка пауза, ніби Емілі намагалася з’єднати ім’я з обличчям із минулого.

— Лора Бріджер? Ого... — голос Емілі потеплішав, але настороженість залишилася. — Скільки років пройшло. Щось сталося? Ти дзвониш так пізно... Я зараз трохи зайнята, купаю Ліззі.