РОЗДІЛ 6

Boston Atelier of Visual Arts. 11:05 ранку.

Будівля Академії нависала над Бойлстон-стріт, як мовчазний готичний собор, присвячений не Богу, а людському марнославству. Темний вікторіанський камінь, почорнілий від часу та міського смогу, жадібно вбирав у себе вологу ранкового туману. Високі стрілчасті вікна дивилися на вулицю сліпими очима, а масивні дубові двері, прикрашені мідними головами левів, здавалося, охороняли вхід у потойбіччя.

Майкл Блейкмор заглушив двигун. Кілька секунд вони з Лорою сиділи мовчки, слухаючи, як потріскує остигаючий мотор. Лора дивилася на фасад будівлі з сумішшю відрази і страху, її пальці нервово смикали застібку на сумочці.

— Ти готова? — запитав Майкл, хоча знав відповідь.

— Ні, — чесно зізналася вона. — Я ненавиджу це місце. Тут навіть повітря пахне претензійністю і гнилими амбіціями.

— Нам потрібні лише списки, Лоро. Зайдемо, натиснемо на Хелдвіна, візьмемо імена і підемо. Ніяких вечорів спогадів.

Вона глибоко вдихнула, натягуючи на обличчя звичну маску професійної байдужості.

— Ходімо. Покінчимо з цим.

Вони вийшли з машини і піднялися широкими гранітними сходами. Кожен крок відлунював у тиші, яка тут, у центрі академічного кварталу, здавалася неприродною.

Всередині панував напівморок.

Вестибюль був величезним, з високими склепінчастими стелями, з яких звисали важкі ковані люстри. Підлога — шахова дошка з чорного та білого мармуру — була відполірована до дзеркального блиску. Повітря тут стояло густе, нерухоме. Воно пахло старою олійною фарбою, скипидаром, лаком для дерева і пилом вікових бібліотек. Цей запах вдарив Майкла в ніс, миттєво викликавши легке запаморочення. Тут пахло не просто фарбою. Пахло розчаруванням. Цей запах в’їдався в стіни разом із потом сотень студентів, які мріяли стати новими Пікассо, а ставали ніким. Це був запах його юності. Запах надій, які перетворилися на попіл в одну ніч.

Вони пройшли повз пост охорони, показавши значки. Сонний охоронець навіть не глянув на документи, лише махнув рукою в бік адміністративного крила.

Коридори були довгими і пустельними. Заняття вже почалися, і з-за зачинених дверей аудиторій долинало приглушене бубніння лекторів або шурхіт вугілля по паперу. Стіни були завішані картинами: суворі портрети колишніх ректорів чергувалися з експресивними студентськими роботами. Деякі з них були відверто тривожними: перекручені тіла, обличчя без очей, пейзажі, що нагадували нічні кошмари.

— Тут нічого не змінилося, — прошепотіла Лора, намагаючись не дивитися на стіни. — Ті самі тіні. Той самий холод.

— Це просто будівля, Лоро. Камінь і дерево.

— Камінь має пам'ять, Майкле. Ти це знаєш не гірше за мене.

Вони повернули за ріг, прямуючи до приймальні директора, коли Майкл раптом зупинився. Його увагу привернув масивний стенд з темного горіхового дерева, що займав майже всю стіну зліва. Він був підсвічений м'яким жовтим світлом. За склом, на червоному оксамиті, висіли ряди фотографій.

Золоті літери зверху гласили: «Гордість Академії. Лауреати премії "Золотий пензель"».

Майкл підійшов ближче, ігноруючи нетерплячий погляд Лори.

— Майкле, нам треба йти, — прошипіла вона. — Хелдвін чекає.

— Зачекай, — він підняв руку. — Я хочу дещо перевірити.

Він почав водити поглядом по рядах чорно-білих фотографій. Молоді обличчя, сяючі очі, амбітні посмішки. Під кожним фото — мідна табличка з роком випуску.

2006... 2007... 2008...

Його погляд ковзнув нижче.

2009 рік.

Майкл завмер. Його серце пропустило удар, а потім забилося з подвійною силою, віддаючи гулу в вухах.

На фотографії була дівчина. Вона стояла півоберта, тримаючи в руках довгий оксамитовий футляр. Її волосся було розпущене, темні пасма падали на плечі. Вона не посміхалася широко, як інші. Її посмішка була ледь помітною, стриманою, майже іронічною. Але очі… Очі дивилися прямо в об’єктив із викликом і силою.

Це була Лора.

Зовсім юна, ще не зламана роботою в поліції, без темних кіл під очима. Але це була вона. Він пам'ятав цю дівчину. Він пам'ятав, як вона плакала в його машині тієї ночі, клянучись, що ніколи більше не візьме пензель до рук. Брехня. Вона не просто взяла його. Вона прийняла його як нагороду.

Майкл повільно перевів погляд на табличку під фото.

«Лора Бріджер. Лауреат 2009 року. Нагорода: Серія "Тигр"».

І поруч із написом, вигравіруваний на міді, красувався той самий символ. Голова тигра з розкритою пащею. Точнісінько така сама, як на уламку, що лежав зараз у морзі в контейнері для доказів.

Майкл відчув, як холод пробіг по спині. Він повільно повернув голову до справжньої Лори, яка стояла за кілька кроків від нього. Вона не дивилася на стенд. Вона дивилася в підлогу, обхопивши себе руками, ніби їй було нестерпно холодно. Вона знала. Вона знала, що він там побачить.

— Ти прийняла її, — голос Майкла був тихим, але в ньому бриніла відверта огида. — Після всього… після тієї ночі… ти пішла на церемонію, вийшла на сцену і взяла нагороду?