РОЗДІЛ 5

Дільниця поліції. 09:40 ранку.

Ранок у відділі вбивств ніколи не починався з сонця. Він починався зі звуку. Це була какофонія, до якої неможливо звикнути, її можна було лише ігнорувати: нескінченне деренчання телефонних дзвінків, що накладалося на гудіння старих ксероксів, стукіт десятків пальців по клавіатурах і багатоголосий гул розмов — від п’яних суперечок у «мавпятнику» до монотонного бубніння детективів, що диктували звіти. Повітря тут було спертим, важким, наче просоченим застарілим тютюновим димом, який в’ївся у стіни ще в ті часи, коли палити дозволяли прямо на робочих місцях, і запахом дешевої, перепаленої кави, що варилася в автоматі в коридорі цілодобово.

Вентилятор на стелі скрипів з кожним обертом, відраховуючи секунди, наче метроном. Цей звук в’їдався в мозок. Тут, серед стосів старих справ і телефонних довідників, час здавався в’язким, як смола. Майкл відчував, як цей офісний бруд осідає на шкірі, але не міг змусити себе піти вмитися.

Майкл Блейкмор сидів за своїм столом, відгородившись від цього хаосу барикадою з папок та монітора. Він був частиною цього вулика, але сьогодні почувався абсолютно чужим, відокремленим невидимою звукоізоляційною стіною.

Його кабінет тонув у штучній напівтемряві — жалюзі були опущені, не пропускаючи сіре ранкове світло, а настільна лампа вихоплювала з мороку лише центр столу. Там, на заваленому паперами просторі, лежав один-єдиний об’єкт, який приковував усю його увагу.

Це була фотографія.

Високоякісний, глянцевий знімок, зроблений Карлою в лабораторії під збільшувальною лінзою. На чорному тлі різко виділялася металева обойма старого пензля. Час і шлункова кислота жертви зробили свою справу: метал потемнів, вкрився плямами окислення, набувши відтінку старої, запеченої крові. Але крізь цей наліт бруду й корозії чітко проглядалося гравіювання.

Тигр.

Майкл дивився на це зображення, і йому здавалося, що звір дивиться на нього у відповідь. Це була не просто картинка. Це була майстерна робота гравера: кожна лінія шерсті, вишкірена паща, хижий прищур очей — усе було виконано з ювелірною точністю. Очі тигра, навіть на фотографії, здавалися живими. Вони дивилися з німим докором. Майкл згадав, як Агнес колись провела пальцем по сторінці каталогу з цим зображенням, тремтячи від благоговіння. "Він досконалий. Він бачить душу". Тепер цей "досконалий" погляд був спрямований на нього зсередини мертвого тіла.

Майкл повільно простягнув руку і взяв паперовий стаканчик з кавою. Напій давно охолов, перетворившись на гидку коричневу рідину, але він зробив ковток, навіть не відчувши смаку. Його горло було сухим, як наждак.

Він намагався переконати себе, що це помилка. Збіг. Випадковість. "Цього не може бути, — думав він, вдивляючись у фото. — Це неможливо. Вона згоріла. Ми бачили це полум'я".

Але розум, натренований роками слідчої роботи, безжально підкидав факти. Це був інструмент із лімітованої серії «Tiger Series». Легендарні пензлі фірми «Giuliano & Figli», виготовлені на замовлення Бостонської академії візуальних мистецтв. Їх не продавали в магазинах. Їх не роздавали студентам.

Їх вручали.

Лише обраним. Лише найкращим. Один набір на рік. Найкращому випускнику курсу.

Майкл відставив каву і поклав руки на клавіатуру. Пальці злегка тремтіли, і це дратувало його. Він — детектив. Він має оперувати фактами, а не примарами минулого. Йому потрібен доказ. Доказ того, що цей пензель міг потрапити до рук вбивці випадково.

Він відкрив базу даних аукціонів. Ввів запит: «Giuliano & Figli vintage brushes». Екран блимнув, завантажуючи результати. Кілька посилань на форуми реставраторів. Стаття про історію флорентійських майстерень. Жодного лота на продаж.

Він спробував інакше: «Boston Art Academy awards memorabilia». Сотні сторінок з кубками, медалями, старими дипломами. Але жодних пензлів із тигром.

Він зайшов на eBay, на спеціалізовані сайти для колекціонерів, навіть у темні закутки мережі, де торгували краденим антикваріатом. Він шукав бодай одну згадку про те, що такий інструмент можна купити. Що якийсь старий випускник спився і продав свою нагороду за пляшку віскі. Що якийсь ломбард прийняв його як брухт.

Година пошуків. Очі пекли від напруги. Результат: нуль.

Ці речі не спливали на поверхню. Їх берегли як святиню. Або… їх ховали як доказ злочину.

Майкл відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як сорочка прилипла до спини. У кабінеті було прохолодно, працював кондиціонер, але його кидало в жар. Якщо цей пензель не був куплений… значить, він належав комусь із тих, хто отримав його законно. Але ж тоді тигра так ніхто і не отримав, думав Майкл. Або хтось забрав його тоді, коли Академія палала.

Він заплющив очі, і темрява під повіками миттєво вибухнула спогадом. Запах розчинника. Тріск дерева. І крик, який перекривав гудіння вогню. Він різко розплющив очі, хапаючи ротом повітря.

— Ти дихаєш так, ніби пробіг марафон, — пролунав голос зовсім поруч.

Майкл здригнувся, інстинктивно прикриваючи долонею фотографію на столі.

Лора.

Вона стояла біля його столу, спершись стегном об край перегородки. В руках вона тримала товсту теку з документами, притискаючи її до грудей, наче щит. Вона виглядала краще, ніж уночі — свіжий макіяж, ідеально вкладене волосся, суворий діловий костюм. Але Майкл бачив тріщини в цій броні.