ІНТЕРЛЮДІЯ. ЖЕРТВА І

Невідомо де, невідомо коли.

Вона прокинулась від звуку власного подиху — різкого, рваного, що дряпав тишу, наче скло. Темрява навколо була суцільною, густою, як смола. Вона тиснула на очі, забивалася в ніздрі, пахла чимось стерильним і водночас старим.

У роті стояв присмак іржавого металу — наслідок страху або препаратів, якими її приспали. Голова гула, ніби в неї залили свинець, а кожна думка давалася з болем, повільно продираючись крізь туман свідомості.

Вона спробувала поворухнутися, але тіло не слухалось. Шкіра на зап’ястях пекла вогнем — мотузки врізалися в м’ясо при найменшому русі. Спина відчувала холод. Щось тверде, слизьке. Плівка? Так, це була будівельна плівка, що неприємно липла до шкіри. Під плівкою відчувалася тверда нерівна поверхня. Бетон? Камінь? Вона спробувала намацати хоч щось пальцями, але вони лише ковзнули по слизькому поліетилену, видавши шурхіт, що здався їй оглушливим у цій тиші.

Десь поруч, у цьому чорному ніщо, було ще чиєсь дихання. Глибоке. Рівне. Спокійне.

— Не ворушись, — пролунало з темряви.

Голос прозвучав тихо, без погроз, без люті. У ньому не було злості — лише холодна, абсолютна зосередженість. Так майстер говорить із матеріалом, перш ніж надати йому остаточну форму.

— Пошуки тривали довго, — продовжив голос, наближаючись. Вона відчула рух повітря біля свого обличчя, але не могла розгледіти, хто перед нею. — Твої риси. Твої лінії… Вони правильні. Саме такі, як треба.

Рука в рукавичці торкнулася її щоки, потім повільно спустилася до шиї, вивчаючи вигин ключиці. Дотик був сухим і позбавленим хтивості. Так купець перевіряє якість шовку, так скульптор шукає приховану тріщину в мармурі.

Пауза зависла в повітрі, важка й липка.

— Розумієш, про що мова?

Вона мовчала. Язик присох до піднебіння, жах скував горло. Вона сподівалася, що тиша стане її щитом, що це все — лише кошмарний сон.

— Це не буде швидко, — пролунало зовсім поруч, майже інтимно. — Біль є необхідним.

Сухе клацання перемикача розрізало тишу.

Світло вдарило по очах, різке, сліпуче. Вона зажмурилась, сльози виступили миттєво. Коли зір трохи повернувся, вона побачила перед собою стіну. Чисту, ідеально білу. Наче полотно, заґрунтоване для першого мазка.

— Тут немає вбивства, — прошепотів голос біля самої її щоки, і від цього шепоту мороз пішов по шкірі. — Тут лише творення.

Темна постать вийшла у світло й стала перед нею. Обличчя приховане, видно лише руки в рукавичках. У правій руці блиснув метал. Тонке, гостре лезо. Інструмент для точної роботи. Воно не тремтіло ані на міліметр.

Периферійним зором вона вловила рух збоку. Там, на невеликому столику, акуратно, в ідеальному порядку, були розкладені інші предмети. Блискучі, хромовані, чисті. Вони чекали своєї черги, відкидаючи довгі тіні на білу стіну.

Постать схилилася над нею, вивчаючи структуру тіла, оцінюючи композицію.

— Перш ніж почнемо… я хочу почути твоє ім’я.

Вона ковтнула повітря, намагаючись знайти голос у пересохлому горлі.

— …Кейт.

— Добре, — пролунало у відповідь після короткої паузи, ніби голос смакував це слово. — Кейт. Молодець.

І десь за півгодини, коли її крик перетворився на хрип, а потім зник зовсім, коли її погляд застиг, втупившись у вічність, невідома фігура акуратно, майже з повагою, повернула її обличчя до стіни.

Руки в рукавичках розгорнули вологу серветку, повільно витерли лезо, змиваючи багряне. Запах міді тепер перебивав запах стерильності. Він був густим, теплим і нудотним. Повітря в кімнаті змінилося, стало важчим, насиченим смертю. Жодних емоцій, лише задоволення від завершеної роботи. Композиція була ідеальною.

Клац.

Світло згасло. Приміщення знову поглинула темрява, залишивши її наодинці з новою формою існування.

Завіса впала. Спектакль завершився.