Епілог: Шедевр вічного болю

Сонце ледь торкнулося підвіконня майстерні, коли Даніель Фарадей різко розплющив очі. Раптовий біль, схожий на розпечене залізо, пронизав його мозок. Тисячі образів, запахів і почуттів хлинули назад. Він згадав усе: аромат вишні, її сміх, їхні розмови і ту страшну ніч, коли він продав останній штрих свого кохання за цей проклятий шедевр.

— Мікаліно! — закричав він, зіскакуючи з ліжка.

— Мікі, прости мене! Я згадав! Я все згадав! Він забіг у майстерню. Кімната була порожньою. Тільки ранковий пил танцював у променях світла. Він кинувся до мольберта, де раніше стояло порожнє полотно. Тепер там знову був портрет. Найкращий, найживіший портрет у світі. Мікаліна дивилася на нього з картини — її очі були сповнені такої ніжності та смутку, що Даніель відчув, як його серце розривається на шматки. Він торкнувся полотна. Воно було холодним. Лише суха фарба.

— Мікі? — прошепотів він, притискаючись лобом до рами. Але картина мовчала. Він отримав свою пам’ять назад. Він пам’ятав, як кохав її, як кожне її слово відгукувалося в ньому музикою. Але тепер він був один у порожньому будинку з ідеальним зображенням жінки, яку він власноруч перетворив на мазок фарби. Даніель Фарадей прожив ще багато років. Він більше ніколи не брав до рук пензель. Він щодня сидів перед цим портретом, розмовляв із ним, благав про вибачення. Але дівчина на полотні лише вічно посміхалася своєю весняною усмішкою, застигла в ідеальному, але мертвому безсмерті.

«Людина часто усвідомлює цінність того, що має, лише тоді, коли перетворює це на предмет мистецтва чи спогад. Найвищий прояв любові — це життя в теперішньому, а найбільша трагедія — отримати все, чого бажав, і зрозуміти, що воно більше не має сенсу…» (від автора)