Частина V: Скляне серце

Минуло три дні. Майстерня Даніеля перетворилася на театр абсурду та болю. Мікаліна приносила йому гілки квітучих вишень, співала пісень, які він колись називав «музикою своєї душі», і навіть намагалася відтворити їхній перший танець у променях призахідного сонця. Але Даніель Фарадей залишався незворушним. Він дивився на неї лише як на об’єкт, чи музу для його творчості.

— Даніелю, благаю тебе, подивися мені в очі! — Мікаліна схопила його за руки, забруднені синьою фарбою.

— Ти пам’ятаєш ту ніч, коли ми вперше побачили зірки крізь цвіт вишні? Ти сказав, що в моїх очах цілий всесвіт, який ти ніколи не зможеш осягнути. Даніель повільно витягнув свої руки з її долонь. Його обличчя було втомленим і порожнім.

— Мікаліно, ви дуже... експресивна модель, — сухо відповів він.

— Ваші метафори цікаві, але вони не мають жодного відношення до мистецтва. Ви — просто дівчина, яку я знайшов у своєму саду. Ви гарна, так. Але ваші історії — це лише шум. Ви заважаєте мені зосередитися на формі.

— Форма? — її голос зірвався на крик.

— Я жива! Я тут завдяки тобі! Ти віддав свою пам’ять, щоб я могла дихати!

— Тоді я зробив дурну інвестицію, — Даніель повернувся до мольберта.

— Пам’ять безцінна для досвіду, але якщо я її віддав, значить, вона того не вартувала. Будь ласка, станьте біля вікна. Мені треба завершити тінь на вашій щоці. Мікаліна відступила. У ту мить вона зрозуміла: жива жінка була йому непотрібна. Йому потрібен був лише його ідеал, зафіксований на полотні.