Частина I: Світло серед тіней

Даніель Фарадей був людиною, яка шукала досконалості там, де її не існувало. Його майстерня, захаращена ескізами та порожніми пляшками, була його фортецею. Він жив у старому маєтку на околиці міста, де сад давно здичавів, перетворившись на лабіринт із терну та старих вишень. Тієї весни вишні зацвіли так рясно, що здавалося, ніби сад засипало снігом. Саме тоді він побачив її. Вона стояла під найстарішим деревом — тендітна, у сукні, що нагадувала пелюстки, щойно розмиті дощем. Її звали Мікаліна, або просто Мікі. Вона не була людиною в звичайному розумінні. Мікі була душею цього саду, ефемерним духом весни, який прокидався разом із першим брунькуванням. — Ти бачиш мене? — запитала вона, і її голос прозвучав як шурхіт листя.

— Я бачу ідеальну композицію, — відповів Даніель, уже тягнучись до вугілля. Він малював її цілими днями. Мікі привнесла в його життя колір, якого він ніколи не знав. Вона вчила його чути, як росте трава, і бачити відтінки рожевого в передсвітанковому тумані. Даніель закохався. Вперше в житті його серце билося частіше, ніж пульсувала жага до слави. Але весна минала. Коли перші пелюстки почали падати на землю, Мікі стала прозорою. Її сміх став тихішим, а погляд — сумнішим.

— Скоро я стану лише спогадом, Даніелю, — шепотіла вона, засинаючи в його обіймах. — Так влаштований світ. Краса мусить іти, щоб повернутися знову…