Розділ 16

Я завмерла, наче злякане зайченя. Навіть голову втягнула в плечі. І прикусила зсередини щоку. Губи так і просилися розтягнутися в усмішці, турбота була незвичною, хоч і бажаною. Від плаща приємно пахло. Хутро на комірі лоскотало щоку і ніс.

- Дякую, - прошепотіла і несподівано чхнула. Почухала роздратовану шкіру і затихла.

- Твоє здоров'я - гарантія нашої свободи, - холодно промовив господар Прикордоння.

Я знітилася. Не можна сказати, що повірила у його щиру турботу. Але збрешу, якщо почну заперечувати, що не хотілося її відчути.

- Все одно, дякую, - уперто повторила. - Якими б не були ваші мотиви.

Рука на моїй талії трохи здригнулася. Зовсім непомітно, але я відчула і затамувала подих. Тихо заскімлив Конгі. Величезний пес збуджено крутився біля ніг коня, схвильовано переступав з лапи на лапу. Кінь нервово пряв вухами й попирхував.

- Ні, Конгі! - суворо сказав Арета. - Ти залишишся з Льюком. Пес гавкнув з докором і підняв угору масивні лапи, замолотивши ними в повітрі.

- Ні! - грізно повторив Арета.

Я зі співчуттям подивилася на пригніченого кербера. Мені теж було гірко з ним розлучатися. - Можна… - здавлено прошепотіла. - Можна я з ним попрощаюся?

- З ким? З Конгі? - здивовано потягнув лорд Прикордоння.

- Він був єдиним моїм другом, - схилила голову, уникаючи дивитися в очі. Пес тихенько гавкнув, підтримуючи, ніби зрозумів усі мої слова.

Була впевнена, Арета відмахнеться, проігнорує моє прохання, вважаючи дурістю. Робити йому нема чого, тільки підсаджувати і спускати з кінської спини навіжених дівчат. Але лорд Прикордоння неймовірно здивував.

- Тільки швидко, принцеско, - буркотливо промовив він і акуратно зсадив мене з коня.

Я опустилася навколішки біля кербера й обійняла могутню шию.

- Дякую, Когні, - прошепотіла в оксамитове трикутне вухо. - Дякую, що був мені другом та захисником.

Вологий язик пройшовся по моїй щоці, стираючи самотню сльозинку. Я закопалась носом у пухнату шерсть. Пригорнулася, ковтаючи сльози. У той момент чітко усвідомила, що Конгі був моїм єдиним другом не тільки в Таканіві, він був єдиним моїм другом у всьому світі. Першим у моєму недовгому житті. І, найімовірніше, останнім.

- Сподіваюся, ми ще колись зустрінемося, - здавлено прошепотіла і відсторонилася.

Допитливо зазирнула у неймовірно розумні рубінові очі. Знала, що Конгі мене зрозумів... Насилу вдалося розчепити долоні і піднятися на ноги. Арета, звісившись із сідла, легко підхопив мене за талію і спритно посадив на свої коліна.

- Думаю, вже можна відправлятися, - підсумував він, і загін повільно рушив у бік масивних, оббитих залізом воріт.

До речі, саркофаг на коліщатках теж потягнувся слідом. Навіщо було волочити цю колимагу, я не знала. Але якщо її не залишили за стінами фортеці, значить у цьому була якась мета.

За ворітьми вітер посилився. Підіймаючи з землі снігову крупу, він безжально кидав її в обличчя, обпалюючи щоки. Я задихнулася від першого, надто сильного пориву. Закашлялася від снігової крихти, що потрапила в ніс. Подряпані гострими крижинками, прихоплені тріскучим морозом, щоки миттєво почали горіти і саднити. Нас ніби щось не хотіло випускати за межі фортеці. У кожному завиванні мені чулася загроза. Зловісне пророцтво, що змушувало завмирати все всередині.

- Повернися до мене! - наказав Арета.

Я з зусиллям підвела голову і глянула на напівкровку. Каптур впав на плечі, волосся, підхоплене вітром, обліпило обличчя. Його гаряча долоня прибрала неслухняні пасма, зачепивши подушечками щоку. Відразу ж промайнула хвиля жару. Кров завирувала у венах, припала до блідої шкіри. Я забула як дихати, прислухалася до відчуттів, до гострих голочок, що поколювали десь усередині.

- Ось так, - він одягнув мені на голову капюшон і зав'язав тасьми біля підборіддя. А зверху накинув ще один, від свого плаща. - У кареті було б набагато тепліше. Може, пересядеш?

Я похитала головою і проковтнула липку грудку, яка відразу з'явилася, варто було ненароком обмовитися про карету. Навіть така ось недбала згадка викликала паніку та жах.

- Тоді прихились до мене щільніше і сховай обличчя. Дорога має бути неблизька.

Слухняно присунулася, трохи повагавшись, обхопила руками талію і тицьнулася носом у його груди, ховаючись від негоди.

- За кілька годин у нас привал. Там буде не так вітряно, і ти зможеш поснідати.

Я ледь помітно кивнула. Їсти поки що не хотілося. Підозрюю, що поснідати я мала в кареті, але тепер цей привілей мені був недоступний. Як і тепла цегла, захист від снігу та усамітнення. Але, попри це, я все одно не шкодувала, що відмовилася їхати у ній.

Дихати було важко. Завивав вітер, відчайдушно й тужливо. Я ткнулась обличчям у вовняний камзол Арети й не бачила нічого довкола. Подвійний каптур закривав від снігової пороші, а гаряче тіло лорда гріло не гірше за піч. Кілька разів я поривалася вивільнитись з обіймів, поглянути на навколишній пейзаж і віддати напівкровці його плащ. Мене відверто турбувало, що Арета на такому морозі в одному легкому камзолі. Але мої тріпотіння м'яко присікали.

- Чого вовтузишся, принцеско? - Долинуло до мене, коли я в черговий раз спробувала висунути ніс назовні.

- Важко дихати… - прохрипіла і трохи виплуталася з кокона. Та побачити нічого не змогла.

Повітря ніби було наповнене дрібною білою крупою, яка, варто було вдихнути глибше, відразу ж забивалася до носа і рота. Я могла лише розрізнити холку коня та насторожені гострі вуха.

Серце тьохнуло. Щось було не так… Ця хуртовина відчувалася зовсім чужою, неприродною...

- Лорде Арета, вам не здається ... - Насторожено вдивилася в крупинки, що металися перед очима. - Щось не так!

Рука на талії притиснула мене міцніше до чоловічих грудей.

- Лорде Арета?

- Ти маєш рацію Аріель… - похмуро погодився лорд. І ця згода налякала ще більше, ніж неприродне походження бурі.