Розділ 14

Іокі пішла, залишивши мене в тужній задумі. Після розмови в душі оселилося почуття сум'яття і глибокого співчуття. Я не уявляла, якою силою... душевною силою й упертістю треба володіти, щоб пережити весь цей страх. Вибратися з нього та почати жити заново.

Маленька тендітна Іокі воістину мала душу воїна. Хотілося б володіти подібними якостями.

Але я завжди відчувала себе надто слабкою та залежною, щоб протистояти своїм кривдникам. Дозволяла зневажати собою і ліпити, як з піддатливої ​​глини, потрібну їм Аріель. Хоча мої проблеми навіть наполовину не були такими жахливими, як ті, що довелося пережити Іокі.

Світильники догорали й гасли, випускаючи тонкі нитки диму в стелю. Поступово морок виповзав із кутів і заповнював кімнату. Я з побоюванням подивилася на двері. Арета не повертався, а мої очі буквально злипалися від утоми. Я вже кілька разів ловила себе на тому, що починала клювати носом, але без господаря заснути не наважувалася. До того ж не впевнена була, чи можна займати ліжко.

Воно було таким привабливо м'яким, великим і вкритим пухнастим звіриним хутром. Але влаштуватись на ньому я остерігалась. Було соромно їм страшно. Раптом це викличе новий спалах гніву. А знову бачити покруча, який несамовито палає люттю, я не хотіла. Відійшла якомога далі від ніші, де за пологом ховалося ліжко, і вмостилася біля сплячого кербера. Конгі насторожено поворухнув величезним трикутним вухом і тихенько зітхнув. Біля нього було тепло і якось несподівано затишно. Я почувала себе захищеною поруч із цим страшним створінням і вже ні крапельки не боялася. Яке кумедне життя, виявляється. У Таканіві до мене по-доброму поставилися лише страшне породження пітьми та дівчинка зі знівеченою душею.

Немов читаючи мої думки, пес обвив навколо мене масивний лускатий хвіст, ніби бажаючи обійняти й втішити. "Цікаво, чи може тварина відчувати емоції?" - подумалося мені. Або це я просто божеволію. Самотня і покинута всіма, намагаюся наділити безсловесне творіння людськими якостями.

Пильно подивилася на Конгі, але він лише блиснув червонуватим оком з-під напівопущених повік. І я вирішила махнути на це рукою. Лише ніч залишилося пережити в цій дивній компанії, а там почнеться довга дорога до Атару. І, сподіваюся, моє нове життя.

Тихий, ледь помітний скрип дверей я вже почула в напівдрімоті. Але стомлена свідомість віддала перевагу маренню, а не реальності. Влаштувавшись біля Конгі й поклавши голову на м'який бік, я солодко спала, закопавшись долонею в пухнасту шерсть. У каміні майже догоріли дрова, але від кербера виходила така хвиля гарячого тепла, що напівостигле повітря, майже не відчувалося.

Кроки я теж відчувала. М'які, майже безшумні, як у величезного кота. Тільки куди зловісніші. Втім, ця зловісність і мій страх перед Аретою все одно не висмикнули свідомість із приємної дрімоти. Я намагалася поворухнути ногою чи рукою, розліпити губи й сказати хоч щось, але все тіло налилося важким свинцем. Я навіть на частку дюйма зрушити не могла. Лише якимось краєм розуму вдавалося спостерігати з-під сонних вій за тим, що відбувається в кімнаті.

Немов у тумані бачила, як Арета наблизився до мене. Подивився зверху вниз. Я внутрішньо стиснулася від тривоги, хоча зовні не зрушила ні на йоту. Кінцівки ніби одерев’яніли, і по них пробігла хвиля тремтіння. Напівкровка не рухався теж, завмер наді мною, ніби бовван.

Про що він думав? Чому так довго дивився на моє розімліле тіло? Його погляд змушував почуватися незручно і дивно. Хотілося нижче натягнути поділ сорочки, щоб хоч коліна прикрити. Попри суцільну темряву, було відчуття, що лорд Прикордоння чудово розрізняє у темряві кожен вигин мого тіла.

Під шкірою розлився жар і поколювання, наче у кров підмішали гострий перець. І коли він раптом різко нахилився, моє серце підскочило до горла. Забилося там тривожним тремтінням, як маленький молоточок. Але замість грубо взяти за плече і потрусити Арета раптово підхопив мене на руки. Тепла долоня обпекла ніжну шкіру під колінами. Лопатками відчувалося сильне передпліччя. Моя рука зіслизнула з собачого боку і безвільно обвисла.

- Чому ж від тебе стільки проблем, принцесо? - тихо прошепотів химера, несподівано ніжно притиснувши мене до грудей.

Акуратно уклав мене на м'яку постіль і прикрив пухнастою ковдрою. Сон розвіявся, мов дим. Я боялася поворухнутися і старанно вдавала, що сплю. Нервове збудження накочувало хвилями, кидало в жар. Близькість чоловіка була незвичною, лячною.

Арета швидко стягнув через голову сорочку, зняв чоботи й ліг поруч, зверху на покривало. Дихання забилося в грудях зграйкою сполошених метеликів. Я спостерігала з-під вій за чітким чоловічим профілем і забувала, як дихати. У темряві його риси здавалися ще більш суворими та грізними. Лише через кілька хвилин зрозуміла, що Ареті зовсім байдуже, і чіпати мене він не збирається.

Він лежав нерухомо і глибоко дихав. Груди здіймалися спокійно й розмірено. Я дозволила собі теж трохи розслабитись. Величезна постіль дозволяла нам зручно розташуватися, не торкаючись одне одного. Чесно кажучи, мені здавалося, що між нами дюймів зо тридцять, не менше, а можливо й більше. Тільки присутність напівкровки відчувалася все одно, так чітко, ніби ми притулилися одне до одного, шкіра до шкіри. Під лопатками та колінами, де торкалися його долоні, палило вогнем.

Почуття сорому затопило гарячою хвилею. Адже я майже оголена перед ним. Він бачив мої коліна, стегна. І що тепер? Я вважаюсь знеславленою? Мабуть, для Аллінів точно.

Це дивне слово не раз миготіло у розмовах з леді Аллін. Як тільки їй доносили, що в мене прийшли щомісячні крові, опікунка забігала в мою кімнату, ретельно оглядала простирадла, а потім бралася за повчальну бесіду. Хоча бесідою це важко було назвати...

- Якщо ти посмієш, хоч раз посмієш, знеславити себе, зганьбити нас, тебе прив'яжуть до двох диких кобилиць і розірвуть навпіл! - волала вона, потрясаючи забрудненою білизною.

При цьому, що означає "знеславити", не пояснювала. А коли мій зухвалий язик знову не всидів за зубами, і я запитала: “Як мені зрозуміти, що мене можуть знеславити, якщо я не знаю що це таке?”, - леді Аллін побіліла від злості й наказала тримати мене на хлібі та воді.