Розділ 13

Аріель Даніле

Декількома годинами раніше

За вікном вечоріло. Вітер кидав у скло дрібну снігову крихту і завивав, як поранений звір. Я поворушила довгою кочергою вугілля в каміні, і вогонь радісно спалахнув. Почав лизати помаранчевими язичками колоди й гарячою хвилею щедро віддавати тепло.

Шкура, на якій дрімав Конгі, була огрійливою та пухнастою. Я опустилася на неї, підібгала ноги й притулилася спиною до теплого боку собаки. У кімнаті було не холодно, але вогкість та самотність мене вбивали. Наповнені сутінками кути здавались зловісними й лячними. Знову почали ввижатися погляди з темряви. Хотілося так само спокійно задрімати, як Конгі. Але нервове тремтіння постійно прокочувалося по тілу, а відчуття тривоги заважало заплющити очі.

Я підтягнула коліна та обійняла їх руками. Вогонь зачаровував. Я намагалася дивитись на розтанцьовані язички полум'я і ні про що не думати. Інакше… інакше, відчувала, що збожеволію від переживань і тривог.

Двері тихо рипнули. Я здригнулася і різко обернулася. Але на порозі стояв не Арета і не Вінона, а незнайома дівчина. Вона однією рукою притримувала тацю, притуливши її до невеликого округлого животика. І дивилася на мене трохи злякано та насторожено. Але в темних мигдалеподібних очах світилася цікавість.

- Привіт, - першою привіталася вона. Легко і просто, начебто ми давні подруги. Зовсім не так, як годиться за етикетом. Але я ні крапельки не засмутилася.

- Привіт, - привіталася і я, продовжуючи насторожено спостерігати за гостею. Вона підійшла до столу, поставила на нього тацю й обернулася до мене.

- А чому ти сидиш у темряві?

Знизала плечима. За бажання можна було б зайнятися пошуком інших світильників. Але я почувала себе дуже невпевнено і ніяково, обстежуючи чужі покої. Тим паче чоловічі.

- Запалити?

Кивнула у відповідь і повільно підвелася на ноги. Онімілими кінцівками тут же побігли колючі голочки. Я скривилася і сперлася на стіну.

- О, - округлила очі незнайомка і ковзнула поглядом по моїй зім'ятій і забрудненій сукні. Повалявшись по підлозі, я назбирала на неї чимало пилу. - А хочеш, я почищу твій одяг? Завтра якраз тобі принесу перед від'їздом.

Замислено пожувала губу. Дівчина здавалася милою та доброю, але я не довіряла їй. Це цілком могла бути пастка. Чому вона така добра до мене, якщо більшість готові вбити? Арета має рацію, я - майстер наступати на ті ж граблі.

- Не бійся, - правильно зрозуміла мої сумніви напівкровка. - Мене звуть Іокі. Я дружина Сиріла... батька Шина.

Це, звичайно, був поважний аргумент. Але ж гостя могла й збрехати. Звідки мені знати, чи одружений батько лорда Арети, і взагалі, чи існує насправді.

- Але в мене немає змінної, - пригнічено розвела руками, знайшовши привід для відмови. Переодягнутися в чисте хотілося. Дуже. Як і помитися. Але жити хотілося більше.

- Гадаю, у Шина знайдеться щось відповідне, а до ранку я вже все принесу.

Такий варіант мені на думку не спадав. Це так соромно і непристойно - одягти речі Арети.

Я несміливо переминалася з ноги на ногу.

- Ходімо, - рішуче підійшла і взяла мене за руку Іокі. - Думаю, ти хочеш скупатися. А поки будеш у ванній, я тобі щось підберу.

Опиратися натиску цієї милої мініатюрної дівчини в мене сил не було. Та й бажання також. Помитись у справжній ванній, а не в тазику, було б чудово.

Ванна кімната практично нічим не відрізнялася від тих, що були у Фрадорі. Я швидко розібралася з усіма пристосуваннями й з радістю поринула у гарячу воду. Але впоратися зі справами постаралася все ж таки якомога швидше.

Сорочка, яку принесла мені Іокі, доходила до середини стегна. Найінтимніші місця вона приховувала, але все одно була досить короткою. Я соромилася і ніяково обсмикувала краї, а моя нова знайома тихенько посміювалася.

- Їж давай! - Хмикнула вона, коли я, червона, як варений рак, вийшла з ванної. І сама влаштувалася навпроти. Я присіла на край стільця, радіючи, що тепер мою нижню оголену половину приховує стіл з нардгейлського дуба.

Перші ложки цибуляного супу мені здавались амброзією. Я ковтала їх одна за одною, насолоджуючись приємним смаком.

- Подобається? - спитала Іокі, лукаво поблискуючи очима.

- Дуже, - кивнула і відправила чергову ложку до рота.

- Я раніше не вміла його готувати, - зітхнула гостя і пожадливо подивилася на рум'яне яблуко на таці. - Але мій Сиріл дуже його любить. Це ж їхній традиційний суп.

- Їхній? - Завмерла я, не донісши ложку до рота.

- Ну так… драконів, - незворушно відповіла вона.

- Твій чоловік дракон? - я навіть їсти перестала від подиву. Треба ж! Чистокровний дракон одружився з покручем. Та Алліни знепритомніли б, якби при них хтось згадав про подібне неподобство.

- Так, - Іокі буквально променіла щастям. Сумнівів не виникало - почуття дівчини найщиріші. - Можна? - Вона простягла руку до яблука. - Ти так апетитно їж, що мала теж захотіла, - з любов'ю погладила другою долонею свій живіт.

- Звісно! - кивнула. - А як ви познайомились?

Іокі на мить посмутнішала. На відкрите доброзичливе обличчя набігла тінь.

- Якщо не можеш, не відповідай - квапливо промовила. Мені було добре відомо, що іноді минуле краще залишати в минулому.

- Ні… Можу… - пом'явшись, відповіла вона. - Тепер можу. Хоча ще трохи важко. Сиріл мене врятував.

***

Вони просто їхали повз. Прикордонне село біля підніжжя Таканів, один із перевальних пунктів серед десятків йому подібних. Загін солдатів попросився у старости на постій, обіцяючи поводитися пристойно. Але, чесно кажучи, тоді багато на що дивилися крізь пальці. Золоті монети, сплачені за нічліг, жебракам-напівкровкам не завадили б. Зима була на носі, і голод хижо скалив свої гострі жовті зуби. А з ним хвороби та мор.

Здогадувалися, звичайно, що перевертні почнуть буянити в корчмі... мужики ж. Воїни... Яка гулянка без бійки? Проте потім у багатьох з'являться гроші на те, щоб з'їздити до сусіднього Фрадора і закупити продукти. Овочі та пшениця на цій убогій, забутій деміургами землі родили, відверто кажучи, погано. Одна дика цибуля та ялиці з ялинами росли й почували себе чудово, тішачи око насиченою зеленню. Тільки ж ними ситий не будеш...