Розділ 12

Шин Арета

- Звідки в нього взявся артефакт? – прогарчав я. - Ви ж оглядали щеня?

Обидва стражники опустили погляд. Льюк теж почував себе не у своїй тарілці. Це був серйозний огріх. Дуже серйозний. Благо, Таканіви це не кам'яний замок, не будинок з колод та глини. Якби такий артефакт активували у звичайній фортеці, наслідки виявилися б куди жалюгіднішими. А так, трохи струснуло, та сніг зійшов з кількох вершин.

- Шине… заспокойся! Нічого не сталося.

Я сердито зиркнув у бік друга.

- Але ж могло! Льюку! Ця серйозна помилка могла коштувати нам не один десяток життів. А якби лавина зійшла на поселення? Адже там у багатьох з нас живуть сім'ї…

Я лаяв недбайливих стражників, а сам раз у раз повертався думками до дівчини в моїх покоях. Чомусь ця зніжена і зарозуміла принцеска не виходила в мене з голови. Досі було недобре від того круговороту емоцій, що охопив мою душу, поки я біг до лікарняного крила.

Перший поштовх стався майже біля самої лікарні, другий наздогнав мене у дверях. А далі мій гнів змусив згаснути всі здорові думки. Я відчував лише її страх. Небезпеку. І непереборне бажання захищати.

Вона притулилась до мене, тремтячи, мов маленьке зайченя, тихо схлипнула, стиснувшись у грудочку. Це перевертало душу, оголювало закуті в броню нерви. І підіймало цілий вир суперечливих емоцій.

Як у такому дитяті може поєднуватися настільки відверта боязкість і разюча, на межі дурості, сміливість? Вона, не думаючи, кидається на чийсь захист, при цьому себе зовсім не здатна оборонити.

Я сердився на неї. За цю самовідданість, за страх, за довірливість. Переконував себе, що піклуюсь про її добробут в суто егоїстичних цілях. І не міг стримуватися, хоч серце стискалося, відчуваючи, як кривдять мої різкі, на межі хамства слова. Але краще нехай ненавидить, усією душею ненавидить, ніж відчуває те саме, що й я. Бо в ту мить, коли я доторкнувся до неї, ніби блискавка пронизала моє серце.

Відштовхнув, загарчав, зганяючи лють - адже вона повинна розуміти, що ми тут не в іграшки граємо. А потім і хвилини не міг витримати поряд із нею. Дивився на її губи, на вії, що злиплися від сліз, і хотілося цілувати кожну крапельку, ніжно прикушувати яскраво-червоні вуста і чути, як часто б'ється її серце. Воістину, я став шалений. Втратив залишки розуму. І це в той час, коли він мені потрібний найбільше.

- Шине, ти чуєш мене? - Висмикнув з похмурих думок окрик Льюка.

Підійняв голову, помітив, що стражники на той час щасливо повтікали. Розсіяно обвів поглядом тих, хто залишився на раді. Найближчих та надійних. Тих, кому майже беззастережно довіряв. Я так довго йшов до цього. Я не міг їх підвести. Принцеса повинна повернутися під крильце драконів чистою, невинною, цілою та неушкодженою. Інакше не бачити нам Таканів та платинові копальні.

- Збирайте загін. Завтра на світанку рушаємо в дорогу, - викарбував, похмуро свердлячи поглядом карту. - Що швидше принцеса опиниться в Атарі, то краще для нас.

- А що робити з принцом Ормундом? - Запитав Льюк. Сиріл зосереджено розкрутив у пальцях срібну зірку, натякаючи на швидке розв'язання проблеми. Але скористатися цим способом ми, на жаль, не могли.

- Ти, Льюку, займешся його поверненням в обійми нашого дорогого намісника, - відвів очі від мерехтливих лез. - Пета вже склав послання Фердинанду. Завтра на заході сонця ви передасте юного воєначальника його недбайливому батькові. Операція на тобі.

Друг згідно кивнув, розуміючи - чим швидше ми позбудемося цього тягаря, тим краще. Але зробити це потрібно лише після того, як загін із принцесою покине межі химерських земель. Щоб довгі лапи блохастих шавок не спробували зірвати договір. Поки Ормунд у нас, вони не наважаться навіть рипнутись у наш бік.

- А з хворобами що? - подивився спідлоба Сиріл. Його, як дракона, не дивно, що хвилювало це питання.

- Телута знає, що робити. Будуть у нього якраз перші пацієнти, - заспокоюю названого батька.

- Але Шине… Це все підозріло - пом'явшись, почав він. - Дівча правду сказало. Три роки не було нових хворих.

- Я це розумію, Сіріл. Комусь дуже зручно, якщо свідки нападу на кортеж згинуть… Тільки хто міг їх навмисне заразити? До того ж судячи з результатів обстеження, яке провів Телута, захворіли вони вже в Таканіві, - нагородив похмурим поглядом присутніх.

- Хтось із наших… - примружився Льюк. Я буквально бачив, як друг уже почав прикидати можливих зрадників.

- Або перевертні. Точно не дракони. Тож дуже добре, що ти, - кинув багатозначний погляд на Сиріла. - Практично не перетинався з охоронцями принцеси. А завтра ми вже звідси виїжджаємо.

Залишилася ще одна ніч. Але я боявся, що вона виявиться найважчою. Навіть вечеряти вважав за краще не у своїх покоях. І з радістю прийняв запрошення Сиріла заглянути до них додому. Хоч і варто було, мабуть, відмовитись. Проте сім'я названого батька стала для мене рідною. Та й Сиріл переконував, що Іокі образиться, якщо відмовлюсь. За твердженнями дракона, вона ще з обіду почала святковий стіл готувати й дуже чекає на мене та Льюка.

***

- Присягаюся, Лута, ти виріс щонайменше ще на один дюйм! - Підхопив молодшого синочка Сиріла на руки.

- Ще? - малюк широко розплющив величезні блакитні очі.

- Ага, - підморгнув. - Упевнений, ти з'їдаєш всі овочі, які тобі дає мама.

Малюк швидко-швидко закивав і щиро посміхнувся, обхопивши рученятами мене за шию. Але раптом зам'явся і нерішуче зашепотів мені на вухо.

- Тільки... броколі не люблю. Віддаю Техі… Не кажи нікому. Це секрет!

Я награно насупив брови й глянув у бік цуценя. Кербер дрімав під столом, смикаючи лапою уві сні.

- Та я ж дивлюся, Техі виросла ще більше… - похитав головою.

- Більше за мене?

Замислено кивнув, намагаючись підіграти. І знову оцінюючи, глянув на цуценя, яке вже точно важило більше за Луту.

- Через броколі? - Зворушливо здійняв брівки хлопчик і теж подивився на свою подружку.