Розділ 9

Шин Арета

Двері за дівчиськом зачинилися. І я відчув неймовірне полегшення - більше безневинний погляд бездонних синіх очей не пронизував мене.

Я бачив тисячі поглядів. Жінок та дівчат. Поглядів, наповнених жахом, пристрастю, любов'ю та жагою підкорятися. Поглядів, що не приховували свою огиду, або маскували її за липкою личиною улесливості та підлабузництва. Але ніхто ніколи не дивився на мене так. З неймовірною сумішшю страху та виклику. Немов звіреня, яке загнали в куток, і йому більше нема чого втрачати.

- Що думаєш? - за звичкою звернувся до Конгі.

Кербер неквапливо перетік у видиму форму і підійшов до мене. Лобаста голова опустилася на коліна, почувся тихий подих. Вона йому сподобалася. Купа мислеобразів, що вибухнули в мозку, була наповнений світлим співчуттям, симпатією і нещодавно сформованою прихильністю.

- Е-е-е, брате... Так діла не буде. Ти забув, хто вона?

Конгі знову зітхнув. Псу було однаково. Дівчина пахла смачно й енергія в неї була смачною, живою. А для керберів це має велике значення.

- Ну, йди, якщо так, - поплескав його по загривку. - За разом й наглянеш за цією пташкою. Щось тривожно у мене на душі. Наші можуть і дурниць наробити, дізнавшись, що у замку дочка Роверта. Охені славний парубок, та тільки він не все може, правда?

Пес пирхнув. Важкість зникла з колін. А потім я побачив, як безшумно прочинилася дверна стулка. От босяк! Навчився відкривати лапою.

Дрова в каміні майже догоріли. Кімната поринула у темряву, а мені не хотілося вставати, щоб підкинути ще. Розмова з принцесою пішла зовсім не так, як я гадав. І це дратувало. Зовсім не виходило залишатися байдужим. Але домішувати до політики почуття - найгірше, що може статися. На щастя, Сиріл ще вранці вилетів із посланням до Сільвестра Вейланда і, якщо йому вдасться зустрітися з правителем Ньєлокара найближчим часом, відповідь у нас буде вже до обіду завтрашнього дня.

Із Сирілом мені повело. Він мій наставник, друг і названий батько. Він той, хто врятував зарюмсане немовля в лісі. Врятував і виховав як свого сина, хоч і був чистокровним драконом. І не просто драконом, а далеким родичем по материнській лінії, на той час ще принців, Сільвестра та Маркуса. Він той, хто не побоявся засудити політику перевертнів та драконів щодо нас, покручів. Пішов проти системи, проти обох королівських родів і вважав за краще жити в убогій Таканіві, а не в успішному на той час Ньєлокарі.

Безсонна ніч повільно змінилася світанком. Я бачив, як поступово сірів небосхил, як з-за гірських вершин повільно підіймалася хвилею яскраво-жовта смуга. Як забарвилися засніжені піки у помаранчевий колір. Як таке ж сонце поволі виринуло з-за пагорбів, і на його тлі з'явилася дрібна чорна крапка. Одночасно з її появою у двері постукали.

- Шин, ти тут? - у просвіт між одвірком і стулкою просунулась голова Льюка.

- Тут.

Друг прослизнув у кімнату, щільно зачинив за собою двері.

- Дозорці сказали, що Сиріл повертається. Скликати Раду?

- Так я бачив. Скликай. Але спочатку я хочу з ним наодинці переговорити. Скажи всім, щоб за годину збиралися.

Люк мовчки кивнув і зник за дверима. А за кілька хвилин у кімнату через потайний хід, увійшов мій названий батько. Я не хотів показувати йому, як хвилювався. Не хотів засмучувати людину, яка замінила мені сім'ю. Але втриматись не вистачило сил. Само собою вирвалося:

- Аїто! Стародавнє слово “батько” мовою Таканіви відбилося луною від кам'яних стін. Так я називав його у дитинстві. Інакше й не могло бути.

- Сину, - він підійшов до мене. Міцно потиснув руку. Широка долоня опустилася на плече, і в горлі встала задушлива грудка.

У кожному жесті прозирала безмежна відданість і любов. Хтось би назвав нас сухими та беземоційними. Але мені достеменно відомо, наскільки брехливі бувають гарячі обійми та отруйні поцілунки.

Я хвилювався. Подейкували, Сільвестр змінився. Наша пропозиція цілком могла закінчитися провалом. А гонець, що приніс несподівану і не надто приємну звістку, позбутися голови. Сиріла втрачати я не хотів. Але він сам наполіг на ролі посланця, аргументуючи, що його як представника драконової раси й далекого родича, приймуть швидше. І розглянуть пропозицію з усією серйозністю та уважністю. Я розумів, що він має рацію. Розуміла це й Іокі, його дружина. Але все одно відчував провину, коли натикався на її сумний, сповнений занепокоєння погляд. Бачив бліде, змарніле обличчя і долоню, притиснуту в захисному жесті до кругленького живота.

- Ми перемогли, Шине, - хрипко сказав батько. - Сільвестр погодився на наші умови.

Туга пружина всередині трохи розпрямилася, і почуття полегшення затопило свідомість.

- Що з принцесою? - озвучив ще одне надзвичайно важливе питання. Те, що порятунок від дівчинки вже не за горами, тішило. Але я не міг не розуміти, що замахи на пташку не припиняться. Тільки це буде вже не моя турбота, нехай дракони з нею няньчаться. Мені своїх клопотів вистачає по саму горлянку.

- Її слід доставити в Атар якнайшвидше. Тоді ти принесеш Сільвестру Вейланду офіційно присягу на вірність.

«А заразом і натякну, що Аріель комусь сильно заважає. Може, варто розглянути інші варіанти на роль її нареченого…» - вирішив подумки.

- А хлопчисько? - Друга біда на мою голову. Кербер би побрав цих підлітків, які сунуть носа у справи дорослих.

- Сильвестр наказав повернути перевертням. Тут без варіантів.

Чужий спадкоємець престолу в казематах - чим не привід війни. І хоч Фердинанд поки що обіймав посаду намісника, але ніхто не сумнівається, що принц Едхард давно мертвий.

- А намісник за дурість власного чада розплатиться частиною земель Таканіви, які тепер належатимуть нам. Ну, і королю драконів, як нашому сюзерену, - продовжив Сіріл.

- На це ми й розраховували, правда? - я підійняв брову, пильно вдивляючись в обличчя старого дракона.

- Саме так, Шине… - трохи посміхнувся Сиріл. - Залишилося за малим - доставити принцесу до столиці Ньєлокара. Живою і неушкоджений. А з огляду на ситуацію, думаю, з цим можуть виникнути проблеми.