Розділ 6

Аріель Даніле

Очі господаря Прикордоння небезпечно блиснули. Я ясно бачила в них прихований гнів і ненависть, але не розуміла, звідки вони взялися.

- Ви повернете мене прямо Грехему? - слова піском дряпали горло.

Мені не подобалося бути полоненою, перебувати в цій вогкій кам'яній споруді, поряд з небезпечними покручами та їх невидимими песиками. Але повертатися до Аллінів я не хотіла ще більше. В голову закралася шалена думка - що, якщо спробувати втекти. Зникнути, загубитися. Залишити в минулому життя принцеси, обов'язки, правила, жорсткі рамки й нарешті відчути, як це належати собі.

Серце забилося, ніби птах, що бажає вирватися на волю, залоскотало у грудях, наче пір'ячком. Як шкода, що подібне захоплення тривало лише кілька секунд. Почуття й мрії вперто малювали райдужні картинки, але головою я розуміла - однією в горах мені не вижити.

- Про втечу навіть не думай. Якщо тобі й вдасться вибратися із замку, то все одно зовні не протягнеш більше ніж годину. До того ж ти не знаєш, куди йти... - без зусиль вгадав мої думки проникливий Арета. До щік кинулася кров. - У тебе дуже промовиста міміка та погляд. - Він поспішив пояснити свою прозорливість, мабуть, побоюючись, що я прийму його за менталіста.

Але я не повірила. Дуже хитрою була у напівкровки посмішка, хитра й лукава. Зате з очей зникла незрозуміла лють, що лякала мене до дрижаків.

- То ви Грехему мене повернете? - повторила питання, несвідомо втиснувши голову в плечі.

- Ні, я поверну тебе королю Сільвестру Вейланду, - похитав головою Арета, пильно спостерігаючи за мною. - А він уже розпорядиться тобою, як забажає.

Секундне полегшення, яке промайнуло на обличчі, приховати не вдалося. Я постаралася сховатись за волоссям, опустивши голову і втупившись поглядом у коліна. Вечеря більше не здавалася апетитною. Короля Сільвестра Вейланда я теж боялася.

Про нього розповідали моторошні речі. Що він повстав із мертвих. Затаврований печаттю потойбічного світу. І звичайні почуття йому більше не доступні. Саме король Ньєлокара відправив мене сюди, до Фрадора, відірвавши від улюбленої няні та обожнюваної молодшої сестрички. Він вибрав бридких Аллінів опікунами. І він мене їм поверне.

Ситуація здавалася безвихідною. Але маленька, зовсім крихітна надія несміливим проліском проклюнулася в серці. У Сільвестра Вейланда моя старша сестра Ноель. Три роки тому її, як і мене, спровадили в холодну і похмуру країну драконів. Тільки Ель пощастило більше. Подейкували, що вона навіть стала дружиною Сільвестра.

Якось я запитала про це у леді Аллін, але вона підняла мене на сміх, стверджуючи, що це цілковита нісенітниця. Адже дракони не одружуються з людськими невдахами. Я хоча б принесла Фрадору копальні. І хоч рід Аллінів походить від королівського, але зв'язок настільки слабкий, що мене їм всунути заради вигоди прийнятно. А ось щоб сам король з людською жінкою одружився, нехай навіть вона тричі принцеса. Це абсурд.

Але раптом Ноель допоможе мені якось уникнути долі дружини Грехема. Я благатиму на колінах, валятимуся в ногах, обіцятиму все що завгодно, аби мене не видавали за нього. Вважаю за краще будь-кого, тільки не спадкоємця Аллінів.

- Обіцяю поводитися пристойно, - кивнула, підводячи погляд. Лорд Арета дивився на мене, не відриваючись. Зі сумішшю незрозумілих емоцій. Стало дуже незручно і трохи страшно. - Обіцяю, - знову повторила, намагаючись переконати лорда Прикордоння.

Він відкинувся нам спинку крісла, знову зміряв мене недовірливим поглядом. Я стиснула похолоділими пальцями край столу, внутрішньо молячись, щоб мій задум вдався.

- Я спробую тобі повірити, Аріель. Попри те, що ти людина, - нарешті таки вколов Арета. - Запам'ятай правила! Їх не багато. З кімнати без супроводу не виходити. Слухати Охені. Це той воїн, який привів тебе сюди. Він відповідає головою за будь-яку твою провину. Помилишся ти - отримає він. Тож без дурниць.

Я кивнула. Ще міцніше стиснула стільницю. Знайома вимога. Іноді я брала на себе провини Шані. Бідолашна постійно була за щось покарана. Так у неї хоч час з'являлося, щоб загоїлися синці. Шкода, що не завжди виходило підставити власну спину замість її.

- І, нарешті, навіть якщо тобі дуже захочеться вийти з кімнати після темряви - раджу цього не робити, - дуже серйозно і вже без глузливого глузду заявив лорд Арета.

- Чому? - Вирвалося здивоване.

- Краще тобі не знати.

Мій погляд мимоволі опустився нижче, і я помітила, що він погладжує повітря так, ніби біля його ніг сидить величезний собака. Схоже це натяк на ручних собачок-невидимок. Що ж я поки що у своєму розумі, щоб не лізти на рожен.

- Добре, - кивнула знову, відчуваючи, як губи ледве рухаються від жаху. Не хотілося зустрітися посеред ночі з таким невидимим стражником. Дуже барвисто виглядала його величезна паща, коли хапала кістку.

- Повір, Аріель, ніхто тут зла ​​тобі не хоче, - лорд Арета нарешті припинив пестити невидимку і нахилився прямо до мене, перегнувшись через стіл. Я бачила, як тернові очі стали чорними, ніби неживими. - Так вже склалися обставини, що тобі доведеться трохи погостювати в Таканіві.

- Якщо ви не бажаєте мені зла, то навіщо тоді напали? - мій голос ледь чутно затремтів. Вперше я згадала про воїнів, які супроводжували мене. Про доброго сера Даворса… Про молоденьких солдатів із варти. Що ж я за бездушне чудовисько? Як могла забути про них? Вони ж за мене билися...

- Ми не нападали на тебе принцесо. Ніхто з моїх воїнів, - здивував викрадач. - Ми тебе врятували.

- Як не нападали? - насупилась, не розуміючи, навіщо мені бреше Арета. Адже я чітко пам'ятала, як усе починалося. Чи моя пам'ять грає зі мною злий жарт? - Від кого врятували?

- Це тобі відповідати, принцеса... Кому ти так встигла насолити?

Все перевернулося з ніг на голову, ніби в страшній ярмарковій виставі. Я не уявляла, хто міг бажати мені смерті. Алліни?