Розділ 5

Шин Арета

Дівчисько виявилося кумедним. Звичайно трохи перелякане і зовсім краплину пихате. А ще закуте у правила пристойності, як древня куртизанка у надто вузький корсет. Не вірилося, що старий шакал Роверт міг привести на світ таке чудове створіння. Втім, кров Даніле все псувала. Схильність до зради та брехні у ханарців у крові.

Вона мило намагалася здаватися хороброю, силувалась торгуватися і демонстративно показувала, що їй все одно, де перебувати – у вишуканому будинку благородного герцога або в лігві відступника химери.

Сьогодні кухар перевершив сам себе. Я насолоджувався ніжним м'ясом, вдаючи, що мені немає діла до зголоднілої полонянки. Вона сама захотіла задовольнятися черствим хлібом, ніхто її за язик не тягнув. А наступного разу двічі подумає, чи варто грубити тому, від кого залежить її життя.

Звичайно, ніхто дівчину мучити не збирався. Я всього лиш хотів її нагодувати, розкласти по поличках правила знаходження в замку і відправити відпочивати. Ми не чудовиська, щоб там не говорили мешканці низин. До того ж не в моїх принципах використовувати жінок у своїх політичних іграх. Але вона — дочка Роверта Ханарського. А до його родини я не маю співчуття. І на це у мене є досить вагомі підстави.

***

Монгво було всього двадцять... Він навіть ще не вмів химерою обертатися, скакав між двома іпостасями, як білка з гілки на гілку. Сміявся, що йому й так подобається, з уявним співчуттям дивився на нас, які вже були більш зрілими й отримали постійну форму. Говорив, що хоче до кінця життя вміти то на дракона, то на вовка перетворюватися… Бажання збулося. Життя Монгво перервалося на двадцять першому році.

***

З протилежного краю столу знову пролунало тихе бурчання. Аріель почервоніла і втупилась у свої коліна. Але я все одно бачив голодний погляд, який вона мимоволі кинула на тарілку з куркою. О, цей погляд мені був знайомий не з чуток. Скільки дітей я бачив із подібним поглядом, скільки старих...

Наш народ голодував, мерз, жив у жахливих умовах, доки ми не налагодили побут. І я чудово пам'ятав відчуття безпорадності, що спалювало вщент, коли хотів допомогти всім серцем, готовий був зняти з себе останню сорочку, та тільки в самого не було її... цієї сорочки. Нічого не було.

Звична злість охопила розпеченими лещатами, піднімаючи з глибин душі ненависть до всіх цих лощених аристократів, які купалися в розкоші, поки гинули наші діти. Вони безпристрасно спостерігали за тим, як боролися за крихти маленькі напівкровки, як беззвучно вили матері, неспроможні нагодувати потомство. Самі створили. Самі прирекли на смерть. І так хотілося помститися цій безневинній дівчинці, за тих, хто не дожив до цих часів, за кожну сльозинку, кожен подих напівзакляклого тіла. Тоді також гинули безневинні. Десятками. Сотнями.

Проте безглузда помста не заповнить гіркоту втрат, не перетворить непоказні земляні горбки в живих... Не відновить з попелу будинки... Не зітре спогади... І хоч би яким я був, але ніколи не уподібнюся до перевертнів і драконів, навіть якщо в моїх жилах тече їхня кров.

Жбурнувши кістку Конгі, і простеживши, щоб кербер точно її спіймав, повернувся до полонянки.

- Аріель! Домовмося так… Або ти їж самостійно, або… я тебе годую… - пригрозив упертій дівчині й задоволено помітив, як вона злякано здригнулася і подивилася на мої руки. Але мій погляд зупинився на її губах. Покусаних від переживань, яскраво-червоних, як ягоди журавлини, і напевно солодких, наче мед. Несподівана загроза стала тортурою і для мене самого.

Дівчисько було відьмою, не інакше. Бо з чого мені раптом уявляти, як ці самі губи стуляються на моїх пальцях, як грайливо блищать у світлі вогню сині очі. У той момент я цілковито зрозумів, що треба якнайшвидше позбутися бранки, відконвоювати Сильвестру і нехай сам прилаштовує її куди хоче. Головне, щоб король драконів прийняв наші умови.

- Не треба, - поспішно відповіла вона. Її і так величезні від страху очі стали ще більшими, а щоки почервоніли. Несміливо простягнувши руку, вона взяла трохи курки, якесь яблуко, горошок... Але порція була настільки мала, що навіть дитина б нею не наситилася. Невже не відчуває голоду? Чи встигла підкріпитися перед зустріччю тим нещасним окрайцем хліба?

Відвести погляд не виходило. Я ніби заворожений стежив, як Аріель манірно відправила до рота шматочок м'яса, як на її обличчі проступила щира насолода. Вона навіть очі прикрила, щоб краще відчути смак страви. Тоді у чому була причина. У гидливості? Небажанні їсти їжу брудних покручів? Це цілком у дусі гордовитих чистокровних. Мені захотілося зламати цю примху.

- Ти, правда, збираєшся наїстися цими крихтами? - невдоволено спитав, грізно подивившись їй у вічі. Переляк принцеси став ще виразнішим. Але десь там, у затаєній глибині синіх вирів, прослизнув виклик. Ретельно замаскований. Прикритий манерами та холодним поглядом.

- Порція повинна вміщатися на долоні, - наче на уроці відповіла вона і подивилася на мою тарілку. Ледве вдалося стримати знущальний сміх. Думаю, така реакція це ніжне створення точно б образила до глибини душі.

- Дурниці. Якби ми брали до уваги подібні заяви, то вже давно померли від холоду. Організму потрібна їжа, щоб виробляти енергію. Слабкі не виживають у Таканіві, - кривувата посмішка все ж таки з'явилася на обличчі. Як тут утриматися, щоб не показати задаваці її місце. - Раджу добре підкріпитись. Ночі в нас далеко не теплі.

Я не міг зрозуміти, що в головах у цих божевільних аристократок. Хіба можна так мучити себе. Слава Всесвіту, наші жінки розуміли значення повноцінного харчування, навчені гірким досвідом минулих поколінь. Такі проблеми як цинга, рахіт, пелагра вже давним-давно канули в Лету. Жодному покручу й на думку не спало б виснажувати себе голодом.

- Лорде Арета… То навіщо я вам знадобилася? - вирвав із похмурих спогадів тихий голосок.

Аріель вже не виглядала настільки переляканою. Лише кидала крадькома обережні погляди в бік Конгі, хоча кербер поводився цілком спокійно, зайвий раз не показувався, і намагався більше не бентежити нашу гостю.