Розділ 4

Чи мені страшно? Я подумки гмикнула. О, дуже страшно. Особливо коли палкий погляд так уважно свердлив мене, пронизував невидимими колючими вістрями, наче тонка голка тендітну канву.

- Ні на краплинку, - збрехала, нервово стискаючи з боків тканину дорожньої спідниці. Тримаючись спітнілими долонями за шорсткий оксамит, почувала себе впевненіше, ніби варто мені тільки розтиснути кулаки, і я впаду, не втримавшись на ногах. Але життя поруч із тираном навчило нікому не показувати свій страх. Він тільки підганяє супротивника, спонукає тиснути все сильніше і сильніше, поки не зламаєшся.

Я бачила шалений погляд батька… тріумфальний блиск в очах мадам Кану, коли вона карала мене і сестер, щиру насолоду мадам Дюваль, коли різки опускалися на спину Шанталь… Ми принцеси, але були так само безправні, як будь-який інший у нашому королівстві. Влада належала батькові, а для нього ми були лише способом вдало зміцнити політичне становище.

- Брешеш, - схилив голову набік лорд Арета. Кривувата усмішка викривила чітко окреслені губи. В синьо-чорному волоссі на мить спалахнув вогненний відблиск, а незвичайні візерунки на скронях засвітилися блідо-зеленим світлом. - Але те, що намагаєшся видатись хороброю, мені подобається.

Я ще пильніше вдивилась у різкі, наче висічені з каменю риси, шукаючи знущання. Але темно-сині, як ягоди терену, очі дивилися серйозно й допитливо. Лорд Арета чимось невловним нагадував хижого птаха… Яструба чи сокола. Такий самий прискіпливий погляд. Ніс з горбинкою. Темні, наче намальовані вугіллям брови. Таким він постав переді мною вперше. Таким і відкарбувався в серці.

Я мовчала, не знаючи, як реагувати на подібний комплімент і нервувала ще сильніше. Не знаючи чого чекати від незнайомого чоловіка, про якого ходить стільки жахливих легенд, могла лише відчайдушно молитися в душі, щоб усе це швидше закінчилося.

- Сідайте, ваша високосте, - намилувавшись досхочу моїм страхом, нарешті запропонував лорд Прикордоння.

Я зробила кілька обережних кроків до столу, намагаючись триматися, як і раніше, прямо. М'який стілець з високою спинкою так і манив опуститися на нього. Я щиро вважала, що так мої тремтячі ноги точно мене не підведуть.

- Дякую, - чемно відповіла, присівши на запропоноване місце. За звичкою розправила поділ спідниці, вирівнявши кожну складочку, і шанобливо склала руки на колінах.

Чоловік тихо гмикнув, спостерігаючи за моїми приготуваннями, але від коментарів утримався.

- Повечеряєте зі мною, Аріель? Я, пильно роздивляючись свої зчеплені в замок пальці, здивовано підвела голову.

- У нас тут, звичайно, не королівський палац, - він демонстративно обвів рукою простір кімнати. І я мимоволі простежила поглядом. Арета явно прибіднявся. Так, розкішної ліпнини не було, як і шикарних золотих канделябрів, витончених меблів та вишитих золотом оксамитових подушок. Але я достеменно знала, що ось цей стіл, за яким ми сидимо, зроблений з чистого Нардгейлського дуба, який дістати практично неможливо. - Але нагодувати свою гостю ми можемо.

- Так от як насправді химери запрошують на вечерю! - Раптом вирвалися необережні слова, і я миттєво пошкодувала про свою зухвалість. Іноді мій язик випереджав думки, а за цим завжди слідувало покарання.

Пальці зчепилися ще сильніше, до побілілих кісточок, я стискала долоні, наче трималася за останню соломинку і з жахом чекала наслідків.

- А у маленької принцеси, виявляється, є зубки, - з дивною інтонацією промовив чоловік, оголюючи свої власні гострі, як бритва, ікла. По горлу прокотилася колюча грудка.

- Вибачте, - промимрила я і стиснула міцніше губи, щоб не вирвалося ще якесь уїдливе зауваження.

- Тільки на перший раз, - показово насупився лорд Арета. Але в його очах блиснули дивні, незрозумілі емоції. Вони змусили моє серце битися частіше, сильніше, і високо здіймати в диханні груди, наче мені не вистачало повітря, і кожен ковток кисню подібний до ковтка життя.

- То що на рахунок вечері? - знову запитав лорд Арета.

Хоча згоди, зважаючи на все, від мене зовсім не вимагалося. Я навіть не встигла відповісти, як у кімнату ввійшли слуги й почали накривати стіл. Про мою відмову лорд Арета навіть не думав. Хто б у своєму розумі відмовився, знаючи, що в кімнаті під лляною серветкою чекає лише підсохлий сільський хліб. А тут, на столі, привабливо поблискувала рум'яними боками смажена курка, апетитно пахли свіжоспечені булочки, виблискували наливними боками рум'яні яблука та груші. Свіже масло… сир… яйця… У кубках відсвічувало рубіновим легке вино.

Живіт утробним бурчанням видав мене з головою. Але, як не дивно, лорд Арета виявився досить делікатним, щоб цього не помітити.

- Пригощайтеся, ваша високосте, - запропонував він.

Я вперто стиснула губи.

- І крихти до рота не візьму, поки ви не розповісте, навіщо мене викрали, - зухвалий язик знову випередив здоровий глузд. Я готова була за ці слова себе вдарити по губах - саме так карала за нестримність мадам Дюваль. Але сказаного не повернеш...

- Що ж, як бажаєте, - дивно посміхнувся мій викрадач, знизавши широкими плечима, і взявся за їжу. Мені залишилося тільки ковтати слинки й сподіватися на свою силу волі.

Першим не витримав Арета. Скрипнувши зубами, він відкинув убік обгризену кістку. Я здригнулася і простежила за нею очима. Мені не сподобалося, що їжу викидають на підлогу. Я знала, що в деяких замках у залі мешкають пси, які підбирають за господарями недоїдки. Але в маєтку Аллінів так було не заведено. Леді Аллін вважала, що від такого заводяться паразити та поширюється сморід. І це була одна з тих небагатьох речей, з якими я була згодна.

Але куряча нога навіть не встигла доторкнутися до кам'яної підлоги. У дюймі від неї просто в повітрі виникла роззявлена ​​паща. Я чітко бачила яскраво-червоний язик, який нетерпляче вивалилася назовні, та ікла, що рясно поблискували слиною.

Невидимий ненажера спритно впіймав зубами подачку і зник разом зі здобиччю. Усередині наче все перевернулося. Я дивилася широко розплющеними очима на місце, де нещодавно отримав ласощі невидимий звір, і не могла від страху ворухнутися. Повітря в цьому місці йшло брижами, як іноді буває, коли дивишся поверх мов полум'я. Там явно хтось був. І цей хтось з апетитом проковтнув кістку, і з таким самим апетитом міг проковтнути й мене.