Розділ 3

Аріель Даніле

Прокидалася я насилу. Біль у всьому тілі розливався, наче тепле молоко. М'язи нили, суглоби виверталися назовні. А найжахливіше, що я все пам'ятала – і напад, і передсмертні крики, і карету, що злетіла над ущелиною, як величезний безглуздий безкрилий птах…

Своє падіння я теж пам'ятала. Тільки от щодо вовка не була певна. Може, насправді я померла, і це мені все здалося. Або ж легендарні провідники, які повинні, судячи зі священного писання, підносити душі померлих на небо, зовсім не прекрасні крилаті юнаки в білих балахонах.

Остання думка таки змусила розкрити повіки й озирнутися. Дивно, але я навіть не знала, чого насправді хочу більше – бути мертвою або в полоні у покручів, бо останнє лякало набагато більше… Єдине, що тішило – схоже сімейства Аллін, я таки позбулася. Якщо не на віки, то дуже-дуже надовго.

Простора кімната виглядала трохи похмурою, але цілком жилою і навіть затишною. У разі… Якщо ви шанувальник мінімалізму та відсутності яскравого освітлення. Думки про свою тимчасову смерть довелося відразу ж відкинути - навряд чи небесні палати могли виглядати, як облаштована печера в похмурому підземеллі.

Обережно підвелася на ліктях, перемагаючи щемлячий біль. Стиснула зуби, щоб не застогнати, і тіло моментально відгукнулося тремтінням і слабкістю, а на лобі виступив піт. Тут же прокинулися елементарні фізіологічні бажання. Гостре відчуття голоду і спраги вибило з голови страх.

Я встала і, спираючись об стіну, рушила до невеликого столика в кам'яній ніші. На ньому заманливо височив олов'яний глечик. Підхопила посудину долонями й, не виявивши кухля, відразу з горла зробила кілька жадібних ковтків. Прохолодна рідина надала сил, прогнала відчуття неприємної сухості та дряпання у горлі. А потім я помітила поряд невелику, вкриту сірою ганчіркою миску.

Відкинувши серветку, знайшла під нею округлу, сірувату хлібину. Рот миттєво наповнився слиною, а живіт озвався утробним бурчанням. З учорашнього вечора в роті не було й макової росинки. Від хвилювання я не поснідала, а кошик з обідом мені забули дати.

Відламавши невеликий шматочок, відразу сунула в рот. Трохи підсохла скоринка подряпала піднебіння, а в зубах застрягли плівочки від погано очищеного зерна. Але я все одно раз по раз жадібно відкушувала апетитну хрустку скибку і запивала смачною ключовою водою. Мені здавалося, що я можу за один раз проковтнути все, що є. Ледве вдалось зупинитися, закликаючи до голосу розуму - я в полоні, і коли годуватимуть вдруге невідомо. З жалем довелося прикрити залишки хліба тією самою серветкою і, щоб не спокушатися, відійти до ліжка.

Дорогою на удачу посмикала ручку дверей, але, як і передбачала, та виявилася замкненою. Тіло потроху розім'ялося, і в кінцівки повернулася кров. Тепер я вже не відчувала себе настільки здерев'янілою. Але, як і раніше, було трохи мерзлякувато. Довелося зірвати з ліжка покривало і загорнутися у нього цілком.

Поки мозок ще не усвідомлював реальності того, що відбувається, плутаючи з поганим сном. А я почувала себе стерпно, хоч і трохи загальмовано. Знічев'я, почала знову розглядати своє тимчасове житло.

Кімната ні в яке порівняння не йшла з апартаментами в замку Фрадор. Замість високих стрілчастих вікон з вітражами - маленьке віконце, що ледве пропускало тьмяне вечірнє світло, кам'яні стіни не прикрашені ні гобеленами, ні картинами, а освітлення представлене лише двома напівзгорілими свічками у свічниках. Меблів теж по мінімуму - ліжко, на якому я влаштувалася, підібгавши змерзлі ноги й загорнувшись у кокон ковдри, вищезгаданий столик у ніші з вікном, невелика скринька біля підніжжя і тумба. У стіні з протилежної стіни вирізана ще одна ніша, що слугувала, мабуть, своєрідною полицею для всіляких дрібниць. Тепер вона порожня, але, судячи зі слідів, на ній нещодавно щось лежало. Ось і все оздоблення.

Страх так і не прокидався. Було, звичайно, неспокійно та бентежно. Але, я вже прийшла повністю до тями, і здатність мислити повернулася. Навряд чи мене збираються вбити - інакше, навіщо було рятувати. Мучити й катувати теж малоймовірно – тоді посадили б у якісь каземати у сирому підземеллі, а не виділили кімнату, єдиний дискомфорт якої полягав у мізерному освітленні та вогкості. Але такі умови, по правді кажучи, тут повсюди. Таке відчуття, що житло буквально видовбали всередині скелі, зробивши його міцним та захищеним від будь-якої стихії та нападу. Зважаючи на це, я не могла не захопитися покручами. Якими б жахливими вони не були, а кмітливості та вміння виживати їм не позичати.

Та й навіщо мене катувати? Я не знаю жодних секретних даних, батькові своєму явно не потрібна, а нареченому тим більше, копальні й так у них. Він радше зрадіє, що наречена згинула, тепер не доведеться вступати у ненависний шлюб. Можливо, за мене хочуть вимагати викуп? Що ж доведеться засмутити своїх викрадачів - розлучатися із золотом ніхто заради мене не буде.

Вечірні сутінки за вікном повільно змінилися нічною темрявою. У кімнаті стало холодніше та темніше. Одна свічка, зашипівши, згасла. Я здригнулася і з побоюванням подивилася на другу. Вона теж повільно, але догорала. Почуття голоду стало нав'язливим і болючим. І я вирішила знову трохи перекусити та випити води. А як тільки закінчила свою бідну вечерю, друга свічка теж згасла.

Темрява заповнила кімнату, як густий смородиновий кисіль. Стала задушливою та небезпечною. Я буквально відчувала, як вона заливається легені замість повітря, проникає всередину, обволікає, наче липке павутиння. Занепокоєння наростало. Не могли ж про мене забути, правда? Якщо вкрали, то я їм потрібна?

Очікування повільно пригнічувало, немов вода, що сточує каміння. Усі логічні міркування вивітрилися з голови, залишивши голий, нічим не прикритий страх. І коли між одвірком і дверима раптово з'явилася смужка світла, я злякано відстрибнула вглиб кімнати, намагаючись загубитися в затіненому кутку. Темна постать заповнила дверний отвір, загородивши м'яке освітлення коридору.