Розділ 2

Шин Арета

Декількома годинами раніше

Не вірилося, що здобич сама пливе до нас у руки. Це підстава! Саме так я думав спочатку, перевіряючи щоразу здобуті відомості. Ну не може все складатися настільки вдало. У цей самий успіх я перестав вірити давно. Коли власна мати кинула щойно народжене немовля, то пак мене, в лісі в самий розпал зими.

Що найдивніше, її я не засуджував. Зовсім. Навіть коли знайшов, підкоряючись інстинктам та внутрішньому чуттю. Не знаю, що я хотів на той момент їй сказати. Навіщо так запекло бажав зустрічі? Може просто подивитися у вічі. Запитати чому… Хоча, правду сказати, і так знав відповідь.

І побачив її. Щасливу. Ведучу за руку дитину. Сина. Нормального сина. Не такого, як я. Звичайного перевертня. Який перетворюється на звичайного вовка.

Я відвернувся. Пішов. Вона так і не дізналася, що перша її дитина, якої вона так хотіла позбутися, жива.

Потім було багато всього. І розчарувань, і втрат. Але того щемного відчуття зради, я більше ніколи не відчував. Просто зрозумів, якщо я для світу не підходжу, то настав час змінити цей самий світ.

- Ти впевнений в цьому? - ще раз перепитав Льюка.

Друг обурено насупився.

- Ображаєш, - чорні очі примружилися, блиснувши зеленуватим флуоресцентним відблиском. У темряві представники нашої раси бачать чудово, на відміну від своїх лускатих родичів.

- Тоді, гадаю, нас сам творець благословив скористатися таким неймовірним бонусом. Аргументів мало не буває, тим більше коли ми хочемо отримати від драконів бажане.

Король Сильвестр, три роки тому дивом оговтавшись від смертельної хвороби, завзято взявся за власну державу і потихеньку відновлював колишню міць. Але що може зробити жменька драконів, більшість яких тепер уже звичайні люди? Від військової допомоги ніхто не відмовиться, тим паче у нас парочка козирів у рукаві.

- Як щеня? Живий ще?

- Живий, - пошкрябав потилицю Льюк. - І, нарешті, перестав скиглити. Чесно, якби в мене був такий безглуздий син, я вважав би за краще сам його віддати на поживу керберам. Такого слинька ще світ не бачив. Хто поставив його на чолі загону?

- А ось це, мій друже, ще одне дуже цікаве питання. Недоучка принц мало не загубив сто осіб. Невиправдане марнотратство. І тут постає питання, невже король Фердинанд не розумів, чим закінчиться ця вилазка, відправляючи у наступ сина? Вони, звісно, ​​плювалися й обурювалися, що йдуть на священну битву проти драконів, які вбили наслідного принца Горара. Але шито це все білими нитками.

Принц Едхард безвісти зник три роки тому. І з того часу про нього не чула жодна жива душа. Востаннє його високість бачили неподалік Зани. І там же, в лісах, що належать за легендами королівству фей-ір, його сліди загубилися. Чи означає ця безрозсудна кампанія? Те, що намісник Фердинанд знайшов незаперечні докази причастя драконів до вбивства спадкоємця? А в тому, що він мертвий, не сумнівався вже ніхто. Цікаво…

- Шин, що робитимемо? - відірвав мене від думок Льюк. Очі мого помічника вже світилися азартом і жагою пригод.

- Здати драконам цих ідіотів, сам великий деміург велів. Але якщо ми хочемо повернути наше, аргументів потрібно знайти більше. Доля послала нам черговий важіль тиску на Ньєлокар. І я не маю наміру цей шанс профукати. Збирай хлопців! Потрібно все швидко організувати. Інакше блохасті шавки таки доб'ються свого.

Друг кивнув і поспішив геть. Кортеж принцеси виїхав пів години тому і найманці Ханара мали вже чекати їх у засідці. Через кілька хвилин ми вже в повному бойовому спорядженні виїхали назустріч обозу герцога Алліна. Битва була у розпалі. Дракони й найманці билися на смерть, і на білому свіжому снігу, немов червоні квіти, розпускалися яскраві плями крові.

У всіх, і в перевертнів, і у драконів, і навіть у нас, химер, звичайна червона кров. Така сама, як у улюбленців деміурга-аскета, людей. Чутки про те, що в жилах покручів тече пекуча кислота, смішні та безглузді. Але кумедні... Про нас багато говорять. Часом моторошне і страшне. І ми не намагаємося спростовувати таку брехню. Навіщо? Чим більше страхітливих домислів, тим більше нас бояться і не втручаються у наш побут. Власне, це дозволило мені зайняти належне місце серед моїх одноплемінників і розгорнути кампанію з відстоювання власної незалежності.

Сотні років тому химер вигнали з драконячого королівства та королівства перевертнів. Викинули, як непотріб, на смерть. Власними руками вбити чудовиськ, які є плодом кохання двох магічних рас, вважали негуманним. А ось дозволити здохнути від холоду та голоду… це так… це верх гуманізму.

На раді двох держав, вирішили милостиво виділити ділянку безплідного ґрунту біля гір та частину Таканівського хребта. Право слово, немов погризену кістку кинули облізлим шавкам. Назвали розумним словом "резервація" і наказали жити там, не показуючись серед чесних та нормальних мешканців Мізельї.

Але, як не дивно, химери вижили, адаптувалися та набралися сили. Коли обидві раси схаменулися, було пізно. Що ж… помста - це страва, яку подають холодною. Втім, мені потрібна не лише помста… Мені потрібне місце для власного народу. Наша територія. князівство. Визнання повноправними членами товариства. А для цього необхідна підтримка.

Я зробив помилку, довірившись Роверту Ханарському. Три роки тому я був надто довірливий, юний і недосвідчений. Мене обвели навколо пальця, наче жовтороте пташеня. Час робити ставку на сильнішого союзника - Сільвестра Вейланда. Бо ворог мого ворога - мій друг… А я в силах запропонувати королю драконів щось таке, від чого він не зможе відмовитися.

Мій загін з гучним улюлюканням та ентузіазмом миттєво встряв у битву. Цих хлібом не годуй, дай нам'яти комусь кістки. А повозити перевертнів носом у власних екскрементах добра справа. Для химер це так… легка розминка. Засиділися вони в чотирьох стінах і почали дуріти.

Правду кажучи, я й сам захопився битвою, з насолодою роздаючи тумаки нахабним псам Горара. Але не варто було так забуватися. Це зрозумів я надто пізно, коли помітив карету, що котилася до ущелини. У тому, що в ній замкнено головну здобич, сумнівів не виникало. Довелося залишити поваленого противника і, замість того, щоб напасти на наступного, кинутися за втікаючим транспортом.