Розділ 1

Аріель Даниле, принцеса Ханара

Того дня я плакала востаннє. Плакала гірко, надривно. Як тільки можуть плакати діти. Того дня я зненавиділа зиму, драконів, непривітний прикордонний Фрадор... І своїх майбутніх опікунів. Тоді мені було невідомо, що можна ненавидіти ще більше. Тільки через кілька тижнів, коли єдиний син шановних лорда та леді Аллін повернувся із закритої приватної школи, я зрозуміла наскільки слабкими були мої попередні почуття.

Юний спадкоємець титулованого сімейства був настільки гарний, що в мене, п'ятнадцятирічної дівчинки, яка вела закритий спосіб життя, перехопило подих. Я могла б закохатися в нього в ту ж мить. Повністю і безповоротно. На все життя. Якби… якби не гордовитий вираз прекрасного обличчя.

- Знайомся, Аріель, - штурхнула мене в спину леді Аллін. - Це наш син, Грехем. Твій майбутній чоловік.

Я, не чекаючи такого сильного поштовху, пробігла кілька кроків назустріч нареченому, запнулась і ганебно наступила на край незвичного надто довгого плаття. Раніше через вік доводилося носити вбрання коротше. І лише з шістнадцяти років я мала отримати право на дорослі туалети. Але з нагоди знайомства з майбутнім чоловіком мене вирішили вбрати, ігноруючи правила.

Грехем криво посміхнувся, змірявши мене зневажливим поглядом.

- Вона цілком симпатична, - трохи помовчавши, виніс свій вердикт юний спадкоємець Фрадора. - Я боявся, що людські принцеси страшні, як смертний гріх.

- Дійсно, нічогенька… Миленька… - підтвердив лорд Аллін.

Мої щоки спалахнули від сорому. Так, мені простій людині, хоч і принцесі Ханара, ніяк не зрівнятися красою з чистокровними драконами. Але… але навіщо так принизливо. Вголос. Перед усіма. Хоча… чого ще можна очікувати від байдужих зарозумілих ящерів. Була б моя воля, ніколи б із ними не зв'язувалася.

Але принцеси не можуть слідувати своїм бажанням. Вони повинні підкорятися волі короля. І слухатись своїх батьків. А я дуже слухняна дочка. І принцеса також слухняна.

Якщо мій батько, Роверт Даниле, король Ханара, єдиного у всій Мізельї людського королівства, підписав угоду, за якою я маю вирушити до Фрадора разом з посагом у якості двох платинових копалень, то не мені тому чинити опір.

Спина вже четвертий день боліла від лозини, якою мене щедро відходила гувернантка, втовкмачуючи знання про мій дочірній обов'язок. Правда в той момент я не думала про свої святі обов'язки, як принцеси з роду Даниле. У той момент я лише думала про те, як ненавиджу драконів, і зокрема короля Сільвестра Вейланда, який з цією жахливою пропозицією прийшов до мого батька.

Це потім стара няня докладно все пояснила. Мовляв, батько завдав небувалої образи королівському дому Ньєлокара, і нам загрожувала нова війна з драконами. Її Ханар би не витримав - лише кілька місяців минуло з того часу, як уклали перемир'я. Моя старша сестра Ноель вирушила заручницею до Атару, столиці драконячого королівства. А тепер прийшла і моя черга служити короні.

***

Карета рухалася повільно, грузнучи в кучугурах. Я мерзла в цій закритій задушливій коробці, відчуваючи себе оселедцем у дубовій бочці. Але відчинити вікно не наважувалася. І так було дуже холодно. Нагріта цегла вже добряче остигнула. А в жаровні ніхто не надумався додати вугілля.

Три роки в ролі вихованки лорда і леді Аллін пролетіли непомітно. Не скажу, що я жила як у пеклі, але свої кола чистилища пройшла сповна. Думати про те, що доведеться так мучитися до кінця життя, не хотілося. Та тільки весілля на носі, і в моїй душі все більше й більше наростала тривога.

Що таке три роки, щоб змиритися з долею нижчої істоти, нікчемної жінки, марного придатка до чоловіка? Вищого чоловікова. Осяйного дракона. Про платинові копальні, які я принесла Ньєлокара, природно, за ці ж три роки вже щасливо забули. Єдине, що невимовно тішило - перші місяці нашого сімейного життя ми з Грехемом повинні будемо провести в замку Вальджіл, майже на кордоні з Гораром, королівством перевертнів. Навіть те, що в цей самий замок вже кілька років не ступала нога жодної живої істоти, мене не лякало. Краще у руїнах, ніж під одним дахом із леді Аллін. А скоро перевал взагалі занесе снігом, і ми з Грехем залишимося відрізаними від усього світу. Терпіти одного, а не трьох драконів набагато легше... Разів у три...

Грехем виїхав набагато раніше разом зі своєю дорогоцінною матінкою, щоб підготувати все до урочистостей. Підозрюю, що віддалену резиденцію лорд та леді Аллін обрали лише тому, що не хотіли ганьбитись перед друзями. Адже далеко не всі гості зможуть дістатися такої глушини, щоб побувати на принизливому весіллі осяйного дракона та нікчемної людинки. Хоч і принцеси. Сімейство Аллін теж не сміло чинити опір волі свого короля, і зі скрипом, але погодилося на опікунство і шлюб.

Я відчайдушно тремтіла, клацаючи зубами, але скаржитися все одно не було кому. Тим, хто в цей час знаходився зовні екіпажу, було набагато складніше.

Карета скрипнувши, вкотре зупинилася. Я тихо зітхнула і почала чекати. Ця мимовільна відстрочка зовсім мене не дратувала. Останні дні відносної свободи пролітали як вітер. І що поганого в тому, що я довше хочу відтягнути момент заміжжя?

- Вибачте, леді, - двері карети відчинилися, і у вузький прозір зазирнув начальник варти. - Доведеться... кілька хвилин почекати.

Він явно хотів сказати "знов", але в останній момент зупинився. Серу Даворсу, ручаюся, набридло через кожну годину заглядати в екіпаж і виправдовуватися перед дрібним дівчиськом.

- Не хвилюйтеся, - я підбадьорливо посміхнулася чоловікові й вище підняла комір теплого плаща. Разом із відвідувачем у карету прослизнув холод. - Я все розумію.

Ще кілька секунд зніяковіло пом'явшись біля дверей, сер Даворс зачинив їх і подався допомагати товаришам. А я, мабуть, задрімала на своєму дивані. Тому що прийшла до тями від гучних звуків і брязкоту мечів.

Крики та гарчання супроводжувалися ударами об стінки карети. Її трясло, як у лихоманці й кидало з боку на бік. Не треба бути генієм, щоб здогадатися - зовні відбувається щось жахливе.