Розділ 34.1.

Палата, наче білосніжна коробка, була заповнена постатями в білих халатах, які нагадували безликих привидів. Попереду, немов капітан на палубі корабля, стояв лікар, і вираз його обличчя був похмурим, немов небо перед бурею, не віщуючи нічого доброго. Здавалося, він саме вирішував, чи вигнати всіх геть, немов набридливих мух, чи дозволити залишитися — і від цього залежала моя подальша доля. Моїм завданням було показати, що я цілковито здорова, хоча тіло відчувало себе втомленим, немов вичавлений лимон, і спраглим, наче пересохла пустеля.

Позаду лікаря стояв мій коханий Емре, на якого я чомусь не могла дивитися без захоплення, навіть у цей напружений момент. Він був сповнений здивування та інших емоцій, що, немов калейдоскоп, змінювалися на його обличчі, то розквітаючи радістю, то затьмарюючись занепокоєнням.

Поруч з ним, наче стійка скеля, стояв батько, до присутності якого я вже встигла звикнути. Тепер він не відлякував, його обличчя випромінювало турботу, що, можливо, було навіть навпаки — заспокоювало мене.

І остання жінка, на яку до останнього моменту я боялася підвести свій погляд, ледь стримуючи серце, що так і рвалося з грудей на волю, наче птах із клітки. Жінка, голову якої вкривала срібляста сивина, мов зимовий іній, одяг якої був простий, немов у монашки, а очі мали такий знайомий відтінок, але не виражали жодних емоцій, немов глибини бездонного озера. Колись вона була красивою і витонченою, а зараз худенькою жіночкою, у якій не було натяку на аристократичність, здавалося, вона стала старшою не на десять, а на цілих двадцять років.

– Мамо, — прошепотіла я, підійшовши до неї на тремтячих, наче осіннє листя, ногах.

Жінка дивилася на мене, немов пригадувала щось із далекого минулого, мов розглядала стару картину, що висіла у невідомій їй галереї. Здавалося, я була для неї просто перехожою, яку вона могла бачити колись давно, а може й ніколи не бачила. Секунди, наповнені напругою, розтягнулися на довгі хвилини, що змусили мене завмерти, як під гіпнозом. Та все ж, щось у її погляді змінилося, вона примружилася, наче дійсно почала дещо пригадувати, наче її мозок почав розплутувати давні спогади:

– Доню? — радше питала, ніж стверджувала вона, і моє серце розривалося на шматки від невимовного болю.

– Мамо, мамо, це я, — мої очі знову затуманилися від сліз, що застрягли десь у глибині, так і не пролившись назовні.

– Доню, — тихо шепнула сама собі, наче пробувала на смак ці слова, — Ані.

З останніх сил, які взялися нізвідки, я обійняла худеньку зморену жінку, але таку рідну, таку бажану. Обійми її були сповнені тепла і глибокої ніжності. Я повисла на ній, не в змозі зрушити з місця. Чоловіки допомогли поставити на ліжко, а лікар попросив на годину всіх вийти, щоб я перевела дух.

Батько спробував посперечатися, проте лікар був непохитний, як скеля, в його голосі не було ні краплі сумніву. Лише наостанок, кинувши на мене співчутливий погляд, він сказав, що після процедур дозволить кожному на деякий час увійти, щоб поговорити, — і його слова прозвучали, як обіцянка надії в темряві.

Я була готова терпіти будь-які муки, лише б якнайшвидше знову обійняти маму, відчути тепло рідних долонь і поринути у вир їхніх обіймів. Зі справжнім захватом я з'їла лікарняну кашу, яка виявилася не лише поживним кормом, а й бальзамом для мого змученого тіла. Інші маніпуляції, хоч і були менш приємними, нагадували болісний танок, але я розуміла їхню необхідність для відновлення мого фізичного самопочуття. Кардіограма серця, наче таємничий шифр, і ультразвукова діагностика, що нагадувала погляд у глибини мого єства, надавали медикам інформацію, яка ніяк не в'язалася з моїм дивним станом здоров'я. Головний лікар, шанований професор Ерастос Попандопулус, із нахмуреним чолом, немов грецький філософ, ніяк не міг збагнути причини та наслідки цієї досі невідомої недуги. Його найбільше турбувала можливість рецидиву, як темна тінь у сонячний день, тому мене обстежували з подвійним ентузіазмом, немов розгадуючи складну головоломку, і запалом, гідним найкращих вчених медиків.

Здавалося, що невблаганний час спливав, наче пісок крізь пальці, а я втрачала безцінні хвилини, кожна з яких була на вагу золота. Ці хвилини я могла б провести з рідними, розмовляючи до світанку, і нарешті дізнатися про них всю правду. Чому мама виглядає так дивно, наче вона була в якомусь ув’язненні, або довгій мандрівці, що залишила на її обличчі незмивний слід? Які справжні мотиви її мовчазного перебування? Звісно, було б краще розпитати окремо батьків, ніби розкладаючи пазли великої картини, а потім поговорити усім разом, щоб розставити всі крапки над "і", але чи це буде можливим з моїм таким непередбачуваним батьком, що нагадував дикого звіра, який знає лише силу і живе за власним життєвим сценарієм?

Раптом мене заполонили інші думки, мов вир, що затягує у глибину сумнівів: Емре не знав про моє рішення повернутися у своє тіло. В принципі, я й сама прийняла це рішення в останній момент, коли вже не було сил пробиватися крізь важке, неслухняне тіло, що нагадувало полон. Я хотіла раз і назавжди взяти контроль над своїм життям у свої руки, наче скульптор, що ліпить свою долю, і більше не залежати від інших, немов маріонетка у чужих руках. Як це вплине на наші подальші стосунки, що були такими крихкими та непевними?

Стосунки…

Раптом це слово набуло іншого, глибшого змісту, наповнившись таємницею і невідомістю.

Стосунки…

А що з моїми стосунками з Константином, які я не мала наміру продовжувати? Чи скасують мої заручини, що нависали надо мною, як дамоклів меч? Чи батьки прислухаються до моїх почуттів, що розквітали, мов квіти навесні? Як вони сприймуть інформацію про те, що моє серце прагне бути з Емре, що став моєю гаванню у цьому неспокійному світі? А раптом батько спробує усунути небажаного претендента на мою руку і серце, немов хижий птах, що оберігає своє гніздо? А що, якщо він спробує переконати мого коханого в тому, що він мені не потрібен, і зруйнує мої надії на щастя, немов крихкий замок із піску? Ці думки не давали спокою, наче комарі, що роїлися навколо голови, не дозволяючи заснути. І все, на що я сподівалася, — це швидше вирватися з лап цих ескулапів, немов птах з клітки, і поговорити зі своїм Емре, немов два серця, що прагнуть до єдиної мелодії.