Розділ 33.2.

Cogito ergo sum – я міркую, отже існую.  І більше жодні перепони, жодні тіні сумнівів не завадять мені йти до моєї мети. Я повинна довести усім, а в першу чергу собі, що я – сильна, відважна і незламна. Доведу Емрé, що він не помилився у мені, що він мав рацію, довірившись мені.

Я поглянула на своє тіло по-іншому, не як на немічну оболонку, яка ледь жевріла життям, а на своє, улюблене, єдине. Постаралася його відчути, так, як відчувала його з малечку, коли не було потреби в цій розкоші – навіть замислюватися про це. Примостилася в цій неприродній тиші, постаралася відчути кожну клітиночку, кожен міліметр, зазирнути у себе зсередини, побачити той світ, в якому вирує моє життя. Вперше за довгий час, моє тіло наповнилося легким теплом, теплим струменем, що підіймався з глибини моєї душі. У повіки ніжно приникало світло… М’яке, ніжне, сонячне світло, яке вливалося в моє єство з такою радістю, з якою у виснажливу спеку зустрічаєш рятівний дощ. На мить здалося, що повіки заворушилися, але я не думала зупинятися, моя ціль – відчути себе цілісною, єдиною з своїм тілом. Тепло від повік почало заповнювати моє обличчя, чоло, проникати в глиб моєї голови, розганяючи тінь сумнівів і даруючи надію. Відчула, що ніздрі лоскоче п’янке, трохи гостре повітря, що так трепетно  торкалося мене зсередини. Як це – дихати, яке неймовірне відчуття? Повітря разом з теплом проникало все глибше по носових ходах, спускаючись до бронхів та легень, огортаючи турботою світла і життя. З легень, мов кришталевий струмочок, розливалися хвилі незримого і незгасаючого життя, віддаючись в кожну клітинку мого тіла. Чомусь увагу привернув розмірений стукіт серця, цей вірний страж мого життя, ехо від якого відлунювало у вухах, в голові, в цілому тілі, наповнюючи його енергією і впевненістю. Я відчула свою кровоносну систему, немов артерії чистих джерельних рік, що текли до кожної кінцівки, насичуючи життєдайною енергією, киснем та життям. Відчула, як мої внутрішні органи, кістки прокинулися від довгого сну, наповнюючись радістю і теплом. З часом здавалося, що навіть мої пальці ніг та п’яти наситилися теплом і горять, немов маленькі ліхтарики, висвітлюючи мій шлях до життя. В думках повторювала: «Я жива, жива, жива!», наче молитву, наче заклинання, прагнучи закріпити цей момент.

В якийсь момент, коли ейфорія віддавалася легким дзвоном у моїй голові, а думки почали потроху відпускати свої кайдани, в голові відчувся різкий біль, - пронизливий, він сковував вилиці, наче холодні лещата, віддаючи у все тіло. Шлунок почав нити, вимагаючи їжі, м'язи кричали про втому та виснаження, але найбільшим жахом було те, що я нестерпно хотіла в туалет. З цими покликами боротися було несила, тож постаралася встати, мов п'яна, та чимдуж справити нужду, але неслухняні ноги не втримали мене і сили, мов пісок крізь пальці, покинули мене, занурюючи в темряву і невідому безодню.

Мабуть я тоді встала, тому, що зараз поруч зі мною були лікар і дві перелякані медсестри. Вони винувато ховали свої погляди, а лікар, червоніючи з сорому, зривався на них за недогляд і халатність. Мені ж було нестерпно боляче терпіти їхні крики, тож я вирішила припинити цей балаган:

–Не кричіть, голова болить, - змогла вимовити, голос був хрипким, наче шурхіт старого паперу, - Пити.

Але медсестри лише переглянулися, застигнувши від страху, не наважуючись дати мені води, наче я, небезпечний звір. Лише спантеличено поглядали на лікаря. Він, не вірячи своїм вухам, дивився на мене як на восьме чудо світу, немов воскресла не я, а міфічна богиня.

–Я хочу пити, їсти, в туалет, - настирливіше вимагала я задовольнити базові фізичні потреби.

–Тихо-тихо, тобі вставати не можна, - сказав лікар, але мене це не влаштовувало попри всю його авторитетність.

Я постаралася повністю розплющити очі, проганяючи залишки туману, і спробувала знову встати, немов підкоряючись невідомій силі, що керувала моїм тілом.

–Допоможіть встати, мені вже краще – не погоджувалася на жодні компроміси, вирвавши з носа трубки, що так набридливо утруднювали моє дихання.

Дівчата все ж дали руки, мов боячись мене торкатися, і я попри протести лікаря спробувала встати. Сил дійсно було обмаль, але медсестри допомогли моїм неслухняним ногам дійти до першого пункту призначення, де мій організм так відчайдушно прагнув звільнитися від пут нестерпного дискомфорту. Хоч одна з дівчат, світловолоса медсестра, з переляканим виглядом, наче я не людина, а привид, навіть у вбиральні залишалася поруч зі мною. Вона подала руку, на яку я оперлася, і супроводила до умивальника, щоб вмитися. Вода виявилася холодною, наче дотики зими, але найбільше мене злякало моє відображення в дзеркалі, добре, що повністю роздивитися не змогла, все було наче в тумані, сповнене нечіткими контурами. Не втрималася, щоб не випити холодної води з долонь, наче з цілющого джерела, це було найдивовижнішим відчуттям, проте знову не розрахувала сили і занурила обличчя у воду надто сильно. В результаті крижана вода потрапила до носа і викликала нестерпний кашель. Тієї ж миті вбігла ще одна медсестра, жінка років сорока з короткою зачіскою і почала щось кричати та повчати мене. Не маючи сил для війни, я здалася і дозволила відвести себе назад до палати.

І тільки-но відчинилися двері, як на мене дивилися кілька пар здивованих очей…