Розділ 32

Відчуття без власного тіла було схоже на невідомість, мов плавання у темному океані. Зараз моєю єдиною ниточкою-провідником, що вела крізь морок, був мій Емрé, адже я навіть не здатна взяти артефакт і самостійно переміститися до свого світу, який з позиції сучасності знаходиться давно в минулому, немов загублений, та ще й сучасна історія подає деякі події в іншому ракурсі, неначе спотворене дзеркало. От тому Емрé так старанно вибудовував довіру між нами, мов зводив міцну фортецю, і в останній розмові про це чітко наголосив, що мій добробут для нього важливіший за свій, що зігрівало моє серце. Що ж, ось і мій найважливіший урок – навчитися довіряти людині на усі сто відсотків, як довіряю власній душі. Сподіваюся, наш візит буде вдалим, і нарешті розставить усі крапки над «і», щоб усе стало на свої місця.

–Ананіє, ми повинні переміститися до лікарні, у якій знаходиться твоє ще життєдайне тіло, – сказав Емрé, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася легка тривога. Але батько, як і раніше, бачитиме і чутиме лише мене. А він гадає, що я втік, не виконавши обіцянки. Що б не сталося зі мною, не впадай у відчай, – додав він, намагаючись заспокоїти мої страхи. Якщо буде геть кепсько, постарайся налаштуватися на свій світ, максимально уявивши в руках свою кулю і те місце біля гірського струмка, з якого ми відправлялися, мов місце сили, – додав він. Не знаю, чи спрацює на сто відсотків, все ж краще, щоб ми завершили справу разом, – сказав він з надією.

Він торкнувся мене, його дотик був легким і ніжним, пильно подивився в очі, немов занурювався в мою душу, потім сильно стиснув інший артефакт і заплющив очі, його губи ледь чутно шепотіли якесь закляття, що наповнювало простір магічною енергією. Відчула легкість, мов політ птаха, але тривогу, мов важкий тягар.

Ми опинилися в лікарні в останній момент. Емрé поруч не було, і це насторожило, немов удар грому серед ясного неба, змусивши моє серце завмерти від страху.

Моє тіло було настільки виснажене і безжиттєве, немов покинута лялька, а навколо нього були лікарі і батько. З фрагментів їхніх розмов, що були, мов обривки снів, стало зрозуміло, що мене хочуть від’єднати від систем штучного живлення, що нагадували тонкі ниточки життя. Батько, під очима якого були помітні синці, що підкреслювали його втому фізичну і душевну, здавалося, був готовий здатися, що було гірше за найстрашніший кошмар. А для мене це мало означати загибель, немов занурення у вічну темряву, причому, мабуть, повна, без надії на порятунок. Почула, як за дверима, мов у темному лабіринті, щось відбувалося, наче боротьба чи штовханина, проте за кілька хвилин кроки віддалилися, і голоси стихли, наповнюючи простір моторошною тишею. Тим часом перевела увагу на лікаря, що нагадував бездушну маріонетку, який востаннє запитував у батька:

 –Пане Мешах, ви даєте згоду на відключення систем від уже й так мертвого тіла доньки? – батько вагався, його обличчя нагадувало маску болю.

Найголовніше, що я нічого не могла зробити, немов полонена в скляній банці. Згадала, що у мене немає тіла, тож спробувала вийти крізь стіни, наче привид, та все, що побачила, як охорона веде скрученого чоловіка, що виривався з усіх сил. Серце тьохнуло, останні надії, немов свічки, згасали у темряві. Я невпинно заметушилася по палаті, немов маленький метелик, спробувала торкнутися тіла, підняти його, але безуспішно, наче мої руки з повітря. Якби це не були останні миті мого життя, можливо я б здалася, але саме в цей момент усе залежало від мене і моєї волі, як від острівця надії посеред моря відчаю. Лягла не просто поруч з собою, а вмостилася прямо в себе, наче друга душа, заплющила очі і з силою їх розплющила , вкладаючи всю свою волю і заволала з останніх сил, наче крізь бетонну стіну: «Батьку, батьку!!!!», наче відчайдушний крик. Я продовжувала і продовжувала боротися з цим важким і неслухняним тілом, немов намагалася вирватися з клітки, і врешті на мене звернули увагу, і зовні все ж був тихий шепіт губ, мов подих вітру, та ледь помітні рухи повік, наче спалах надії.

–Ні, стійте, – зупинив він лікаря, його голос був наповнений тривогою та надією, – ви чули? Вона казала «Батьку!». Гляньте, вона ворушить губами, – його очі, мов два озера, наповнилися слізьми і надією, що жевріла, немов маленький вогник.

–Доню, доню, ти мене чуєш? – нахилився близенько, його голос був сповнений жалю, виявляючи свою любов та турботу.

А я чула і все прекрасно бачила, мов через кришталеве скло. Потрібно було ще раз зібрати сили, наче збирала крихти надії, щоб сказати:

–Емрé, поклич Емрé. Він є, - здавалося, що я не у своєму тілі, а в залізо-бетонному саркофазі, настільки складно було.

–Доню, Ананіє, – він гірко заридав, немов розбите серце, обіймаючи мене, відчуваючи мою присутність, хоч і у напівсвідомому стані.

Після цього повернувся до лікаря, сказавши, що скасовує рішення, його голос був сповнений рішучості, а серце - надією. Головний лікар, мов робот, глянув у свій листок і вдумливо щось перечитував, звіряючи показники, його обличчя було байдужим.

–Я зайду за годину, перевірю, чи є зміни, – сказав лікар, його голос був механічним, та вийшов, залишивши нас з татом на одинці, в надії, що чудо трапилося. Він все ще тримав мене за руку, його дотик був теплим та лагідним, лише за деякий час, з важким серцем, зміг відпустити, щоб вийти в коридор, дізнатися у чому справа.

–Охорона! Де охорона? – в його голосі звучав метал, що виражав його гнів та розпач.

–Пане Мешах, ми схопили вашого мага і відправили… – охоронець затинався, відчуваючи провину.

–Негайно сюди його! – безапеляційно гаркнув бізнесмен.

–Але ж… ви казали…, - охоронець був дезорієнтований.

–Негайно приведіть його до мене! Виконувати! – закрив двері і знову повернувся до мене, в надії, що я зможу щось сказати.

Його очі випромінювали надію, немов сонячне світло. Мені дійсно вперше з того злощасного вечора захотілося обійняти батька, відчути його тепло і любов. Я ще раз спробувала, проте руки не слухалися, натомість очі Ананії наповнилися сльозами, що просто обпікали душу батькові, мов гострі стріли, нагадуючи про його безпорадність та любов до доньки.