Розділ 26.

Емрé прийшов пізно та дуже замислений. Таким я його бачила вперше.

–Що трапилося? На тобі лиця немає, - моє хвилювання лише наростало.

–Ананія, мені потрібно буде повернутися на твою батьківщину.

–Для чого? Хіба тобі тут не подобається? Тебе бентежить мій статус? Поясни, що не так? – хоча я підозрювала, що моєму магу буде незатишно, проте не очікувала, що цей час настане так швидко.

–Зовсім ні, Ані. Нічого не додумуй. Вислухай і постарайся зрозуміти.

Я була вся в увазі, навіть сіла. Подумки готувала себе до найгіршого сценарію.

–Ані, ти вже вирішила, який світ обереш?

–Звісно. Це мій дім. Хіба ти не зрозумів? – пильно вдивлялася в темні очі коханого, намагаючись зрозуміти, куди він веде.

–Гаразд, заспокійся дівчинко, - все ж перервався на поцілунок і ніжні обійми. – Проте я повинен тобі повідомити, що батько дійсно переймається та любить тебе. Наостанок, він пригрозив, що покличе іншого мага.

–Для чого мага?

–Він хоче тебе повернути до життя. Поки твоє тіло під’єднане до приладів, що забезпечують життєдіяльність, це дійсно теоретично можливо.

–Емрé, але я не хочу назад. Усе моє життя – повний фарс.

–Батько мені розповів про тебе усе. Я більше доби слухав, починаючи від твого раннього дитинства, завершуючи останніми подіями. І ти знаєш, багато про що він шкодує і готовий в дечому зізнатися.

–В чому саме? - не розуміючи, уточнила.

–Казав, що готовий відкрити одну таємницю. Він не озвучив, але на ментальному енергетичному фоні я помітив молоду жінку із закривавленою головою. Мені прийшов образ матері. Хоча я не розумію сам, чому побачив саме такий образ.

–Мама. Це мама! Моя мама, - сльози бризнули з очей. Я ніколи і нікому про це не говорила. Але емоції виривалися назовні, я вже не могла їх утримувати всередині. Гіркота спогадів нахлинула з небаченою силою. – Він її погубив… Я навіть не знаю, де вона… і чи жива… Я б усе віддала, щоб її побачити.

Емрé турботливо обійняв, а я ніяк не могла зупинити потік невиплаканих сліз і емоцій, що стримувала майже десять років. Він погладжував мене, слухав, а я розгойдувалася в його обіймав, немов дитя на руках у матері.

–Мені було дев’ять. До нас приїхали гості та привезли багато камінчиків, які я так любила. Мою увагу привернула куля, яка зараз зі мною. Мати мені її подарувала. Це був останній подарунок від мами. Я побігла до кімнати і роздивлялася її дивовижні переливи, не могла натішитися. А потім почула гучний стукіт… Коли я спустилася, мама лежала на підлозі із закривавленою головою. Більше її ніхто не бачив.

–Що з нею стало? Вона вижила?

–В тому-то й річ, що я нічого не знаю. Батько заборонив про це говорити, а потім в дім прийшла інша жінка, яку теж звали Естéр. Навіть колір волосся та загальні риси були схожими. Батько наказав називати її мамою.

–Ти з нею так і не потоваришувала?

–Ні, проте брат Мануїл, здається, не підозрює, що вона нам не рідна. Йому було менше п’яти років.

–Гадаю, що це лише частина того, через що тобі прийшлося пройти у своєму житті. Я правий? - у відповідь змогла лише сзвально кивнути головою. 

–Батько завжди робив те, що потрібно йому чи як він завжди висловлювався «на благо нашій сім’ї». Наші бажання чи потреби не ставилися в рахунок.

–Маєш на увазі того високого шлагбаума, що приходив до тебе в лікарню? Хто він, і чому ти так не хотіла, щоб він був поруч?

–Це мій наречений.

Емрé відсторонився та зблід. В очах вирував цілий спектр емоцій.

–Он як? Але ж ти…

Питання, яке збирався озвучувати коханий, застрягло в горлі.

–Ні. Мене ніхто не питав. І вибору не давав, - сумно узагальнила.

–Тоді в лікарні. Я побачив зраду з його сторони. Якщо ти не кохаєш його, то чому так образилася?

–Гм… Я навіть хотіла змиритися з ситуацією, адже заручини це був вихід вибратися з-під батькового тотального контролю. Проте не очікувала, що усе навколо повний фарс, і з його сторони мені теж не світить навіть елементарної поваги. Він мені про це цинічно заявив, тоді ж зникла остання крихта надії, яка мене тримала у тому світі. Це складно пояснити, адже на перший погляд я мала усе: гроші, освіту, красивий палац, багатого жениха-мільйонера, особистого водія… Усе, що на перший погляд, таке бажане. Проте я не мала нічого дійсно цінного: жодного друга, жодної людини, яка б тебе любила просто так! Нікого у цілому світі…

Сльози знову полилися рікою, і Емрé не гаючи жодної миті, осушував їх поцілунками, стирав їх своїми пальцями. Він цілував мене у закриті повіки, з яких продовжували лити гіркі потоки сліз. Він не квапив, не розпитував, не осуджував, не дорікав. Лише обіймав, цілував і продовжував нашіптувати:

–Я з тобою, моя кохана дівчинко. Назавжди. Чуєш? Більше ти не будеш плакати. Ми усе пройдемо разом.

Не знаю стільки часу пройшло, може кілька хвилин, чи кілька годин, але я таки виплакала усі здавлені тривоги.  Більше сліз не було, обличчя та ніс розпухли, зате з’явилася якась ясність розуму.

–Я мабуть страшна як атомна війна, - торкнулася пальцями своїх набряклих повік.

–Ти прекрасна, Ані. Тобі варто просто відпочити, але наша розмова ще не завершена.

–Емрé, я ж бачу, що ти хочеш повернутися? Навіщо?

–На відміну від твого тіла, моє зараз в безпечному місці перебуває в глибокій медитації. Проте через наші фізичні тіла, нам можуть завдати шкоди. Моє місце поруч з тобою, де б ти не була. Ти маєш мені вірити.

–Але? Є якесь але?

–Твоя мама. Я відчуваю, що вона жива… Але для тебе повертатися ризиковано

–Якщо це так, я готова повернутися…

В голові почався повний хаос. Готова була на собі волосся рвати і мчати в цю ж секунду світ за очі. Як так?

–Де вона? Емрé, що робити? Як її побачити? Господи, це усе змінює. Усе! Розумієш?

Я металася по намету, ніяк не знаючи, за що братися, куди йти, що робити? Взяла свою кулю.