Розділ 10

Легкість, невагомість, але не сон. Зрозуміла це, коли побачила внизу своє тіло. Воно лежало на ліжку, поряд з книгою. Але кулі не було в руках. Можливо вона викотилася?

До тіла не могла підібратися, моя душа натикалася на бар’єр і не могла повернутися назад. Невже я померла? Зараз моя душа могла вільно переміщуватися по будинку, але як покликати на допомогу?

Зазирнула до батька, він сидів у своєму кабінеті і переглядав відео на моніторі. Вдивившись, побачила, що це відео з яхти. Значить за мною ведеться безперервне стеження, щоб нічого не накоїла і була постійно під контролем?

Батько хмурився: «От щеня», - його кулаки зімкнулися, коли Константин вийшов під руку з Аріною з гостьової каюти. Ось уже інший фрагмент біля будинку, - я виходжу з машини, яка в ту ж секунду рушає з місця, я повертаюся вслід і кілька хвилин стою. – «Бідна дівчинка. Вона не навчена цьому життю. Вчора була такою щасливою. Я повірив, що вона ще може посміхатися… А зятька потрібно провчити». Він ще раз переглянув цей фрагмент і вимкнув монітор. Його обличчя спохмурніло, на лоб полізли зморшки. Очевидно, що цієї ночі він до себе так і не пішов, вештався по кабінеті, ходив в різні боки, міряючи кабінет кроками, а потім застиг біля полиці з книгами, вдивляючись в одну точку… Так тривало досить довго, раптом він зірвався і побіг…, прямо до мене в спальню.

           –Не встиг. Ані, Ані, Ані! –  Він трусив моє тіло, мацав пульс, завмирав слухаючи серце… Потім підняв тривогу і всі збіглися. Через якихось кілька хвилин до кімнати збіглися охорона, лікарі. Батько кудись телефонував та весь час кричав, погрожуючи усім розправою.

Мене перевезли до приватної клініки і підключили до апарату ШВЛ. За словами медиків, я  впала в кому, лікарі розводили руками, але владний Мешах Варбург відмовлявся здаватися казав, що знайде вихід з будь-якої ситуації. Не слухаючи медперсонал, він залишився біля мене. Лише зрідка кудись телефонував і відповідав на телефонні дзвінки.

Надвечір до палати увійшов дивний чоловік. На вигляд турок, років тридцяти з темним, густим, короткостриженим волоссям і короткою бородою-щетиною. Статура міцна, спортивна. Одягнений у темні штани та чорну сорочку, що злегка облягала м’язи рук. Його рухи були плавними, а погляд різкий, гострий, магнетичний.

 Батько його коротко ввів в курс справи, проте він не особливо слухав. Наблизився, провів рукою, потім підняв праву руку, наче щось вловив і повільно перевів свою увагу на стелю. Я відчула, як він подивився прямо на мене, в мою душу. Більше того, відчула, як моя душа почала спускатися, немов повітряна кулька, яку смикнули за шнурок, вниз, до рівня його очей. Він точно мною керував. Тепер він ще пильніше поглянув мені у вічі, нічого не питаючи, витягував з мене усю потрібну йому інформацію.

Батько спостерігав за ним з занепокоєнням і нетерплячістю.

–Вона тут, - з помітним турецьким акцентом промовив. –Жити не хоче, - говорив максимально прості речення, явно обдумуючи і перекладаючи в голові кожне слово.

–Поверни її. Отримаєш усе, що схочеш, - батько тиснув як міг.

–Спробую.

–Що потрібно? Коли зможеш повернути?

–Коли вона захоче повернутися.  

–Приступай, - в звичній манері заговорив батько, та на чоловіка це ніяк не вплинуло. Він не підпорядковувався нікому. Це видно було з того, як він тримався.

–Нехай звикне, а мені потрібна інформація про неї. Чим більше, тим краще. – з цими словами він сів на ліжко біля моїх ніг.

Батько терпляче почав з дитинства…

Чоловік слухав і час від часу поглядав всередину моєї душі, яка примостилася біля тіла. Його очі, такі ж магнетичні, такі ж чорні з металевим відблиском когось нагадували. Десь я бачила погляд, від якого неможливо відвести очей…