Розділ 18. Північне крило

Північне крило дому Еріка починалося не зі сходів.
Воно починалося зі страху.
Мейліса відчула це ще до того, як ступила за кам’яну арку. Повітря тут було іншим — холодним, важким, наче просоченим пам’яттю про тих, хто не повернувся. Навіть факели горіли тьмяніше, полум’я тремтіло, мов боячись освітлювати стіни.
Вона йшла сама. Ніхто не супроводжував її. У домі Еріка самотність завжди означала або випробування, або вирок.
Кроки її луною розходилися коридором. Камінь під ногами слизький, мов покритий невидимою кригою. Двері за спиною зачинилися з глухим гуркотом — і Мейліса зрозуміла: дороги назад немає.
Ти хотів подивитися, з чого я зроблена, — подумала вона, стискаючи пальці.
Дивись уважно, Ерік.
Північне крило не було покинутим. Це стало зрозуміло майже відразу. Тут жили, але не так, як у решті дому. Звідусіль тягло присутністю — не криками, не рухом, а очікуванням.
Вона пройшла повз двері без ручок, повз ніші в стінах, де лежали старі речі: уламок меча, порваний пояс, висохла квітка в металевому кільці. Чужі життя, що залишилися тут як тіні.
Раптом звук. Не кроки. Не голос.
Дихання.
Мейліса зупинилася, повільно обернулася.
У тіні стояла жінка. Служниця — за одягом. Але очі… занадто живі. Занадто уважні. Вони дивилися не зі страхом, а з цікавістю, яка холодила в жилах.
— Ти довго йшла, — сказала вона.
— Я не знала, що тут хтось є, — відповіла Мейліса.
Жінка ледь усміхнулася.
— Тут завжди хтось є. Просто не всі повертаються, щоб про це розповісти.
Мейліса напружилася.
— Ти чекаєш мене?
— Я чекаю відповіді, — мовила служниця. — Ти зламалася?
— Ні.
— Тоді тобі буде важче.
Вона відійшла вбік, відкриваючи вузький прохід. Сходи вниз. Темні. Круті.
— Там твоє наступне випробування.
— А якщо я відмовлюся?
Жінка знизала плечима.
— Відмова тут теж вважається відповіддю. І за неї платять швидше.
Мейліса не стала більше питати. Кожне зайве слово забирало сили. Вона ступила на сходи.
З кожним кроком повітря ставало холоднішим. Запах змінювався: камінь, волога, метал… кров? Вона не хотіла вгадувати.
Сходи вели до зали без вікон. Посередині — кам’яна платформа. Навколо — темрява, важка й глуха.
І коли вона ступила на середину, почула клацання.
Пастка.
Підлога здригнулася. Камінь під ногами повільно, але невідворотно рухався. Кільце навколо платформи розкрилося, відкриваючи провал униз.
— Спокійно, — прошепотіла вона собі.
Страх намагався стиснути горло. Але Мейліса пам’ятала слова Еріка: «Справжня сила — коли ти нічого не контролюєш».
Вона не кинулася бігти.
Вона присіла, доторкнулася до каменю. Відчула вібрацію. Рух ішов нерівномірно. Ліворуч повільніше — там шанс.
Вона перекотилася в той момент, коли край почав осідати. Камінь подряпав шкіру, біль спалахнув, але вона втрималася.
Провал закрився з глухим гуркотом.
Тиша.
І саме тоді вона почула оплески.
З тіні вийшов Ерік.
— Ти не злякалася, — сказав він. — Ти подумала.
— Ти хотів, щоб я померла? — спитала вона, підводячись.
— Я хотів знати, чи ти можеш обирати, — відповів він. — Ті, хто кричать і б’ються, тут не живуть довго.
Вона дивилася на нього й відчула щось нове. Не ненависть. Не страх.
Розуміння.
— Ти створив це місце не для покарань, — сказала вона. — А для тих, кого боїшся.
Він мовчав.
— Бо сильні — непередбачувані, — додала вона. — А я стаю такою.
Ерік підійшов ближче. У його погляді було щось важке. Давнє.
— Північне крило тебе прийняло, — сказав він. — А це означає одне: тепер ти не просто виживаєш.
— А що я тепер?
Він затримав погляд на ній.
— Загроза.
Мейліса випрямилася. Спина боліла, руки тремтіли, але всередині було рівно.
— Тоді звикай, — сказала вона. — Я не зникну.
Він дивився їй услід, коли вона йшла до виходу.
І вперше в домі Еріка страх був не її.
Але Північне крило ще не відпустило її.
Коридори здавалися живими: каміння тихо скрипіло під ногами, тіні наче ковзали слідом. Іноді їй здавалося, що стіни шепочуть. Слуги тут не з’являлися, але їхні погляди відчувалися у темряві.
На її шляху з’явилися дрібні випробування:
ніби безглуздо розташовані уламки каменю, що перевіряли уважність;
вузькі проходи, де будь-який рух міг зачепити приховану шпильку;
холодні протяги, які розігнали серце, наче нагадування, що навіть дім стежить.
Мейліса навчилася відчувати це. Вона перестала шукати ворога — вона навчилася читати простір, знаходити слабкі місця, вчитися на власних помилках, на межі больового порогу.
Нарешті, вона дійшла до кімнати, де чекала дитина. Тепле, живе тепло, якорем прив’язане до її серця. Коли вона взяла його на руки, щось нарешті здригнулося всередині, дозволяючи жити далі.
— Я тут, — прошепотіла вона. — Я завжди повертаюся.
Малюк ворушився. І в цю мить Мейліса зрозуміла: справжнє випробування — не пастка. Не темрява. А спокуса втратити сенс.
Вона сіла біля вікна. Ніч за склом була важка, нерухома. Сніг падав беззвучно, приховуючи сліди.
І тоді почулися кроки. Не різкі. Не владні. Обачні.
Ерік не постукав. Він просто зупинився у дверях, перевіряючи: чи має право зайти.
— Ти мала відпочивати, — сказав він.
— У твоєму домі відпочинок — розкіш, — відповіла вона, не обертаючись.
Він увійшов. Погляд ковзнув по її руках, по дитині, затримався довше, ніж зазвичай. І Мейліса вперше побачила в ньому щось небезпечніше за жорстокість. Сумнів.
— Ти могла загинути, — сказав він.
— Ти це допустив, — спокійно відповіла вона.
— Я допускаю багато чого, — його голос був низький. — Але не всі повертаються.
Вона підвела очі.
— Саме тому ти тут. Не щоб переконатися, що я жива. А щоб зрозуміти, що з цим робити.
Ерік стиснув щелепи.
— Північне крило не приймає слабких, — сказав він. — Воно або ламає, або залишає.
— Ти боїшся другого, — тихо сказала вона.
Він не заперечив.
Між ними повисла тиша — густа, як перед грозою. Дитина тихо зітхнула уві сні, і цей звук раптом став найгучнішим у кімнаті.
— Ти змінюєш мій дім, — нарешті сказав Ерік. — Люди починають дивитися на тебе. Думати. Це небезпечно.
— Для кого? — запитала вона.
— Для мене, — сказав він.
І це було сказано без гніву. Без загрози. Як факт.
Мейліса відчула, як усередині щось стало на своє місце. Вона не перемогла його. Не зламала. Але вперше змусила рахуватися.
— Я не прийшла сюди, щоб зруйнувати твій дім, — сказала вона. — Я прийшла вижити. А виживання іноді виглядає як зміна правил.
Ерік зробив крок назад.
— Північне крило більше не твоє випробування, — сказав він. — Тепер воно — твій доказ.
— Чого?
— Того, що якщо хтось і здатен зламати цей дім… то це не ворог ззовні.
Двері зачинилися.
Мейліса залишилася сама.
Вона дивилася у ніч, що вже не здавалася всесильною.
Я вижила, — подумала вона.
А отже — це ще не кінець.
Глибоко в домі Північне крило завмерло.
Наче чекало.