Розділ 17

Ранок у домі Еріка ніколи не приносив полегшення.
Він лише змінював форму темряви.
Після ночі, що навчила її бути тінню, світло здавалося майже ворожим. Воно пробивалося крізь вузькі вікна холодними смугами, лягало на камінь підлоги й робило його ще твердішим, ще байдужішим — мовби сам дім не хотів бачити живих.
Мейліса прокинулася не від шуму — від відчуття погляду. Це стало звичкою. Тут навіть повітря мало очі.
Вона сіла, повільно, обережно, слухаючи власне тіло. Біль нікуди не зник — він осів усередині, мов каміння на дні ріки. Але поруч із ним жила інша вага. Не така глуха. Не така безпорадна.
Сила. Тиха. Вперта. Небезпечна.
Вона ще не знала, що з нею робити. Але знала — більше не віддасть її нікому.
Двері відчинилися без стуку.
Ерік.
Він стояв у порозі так, ніби цей простір належав йому до останнього подиху — і, можливо, так воно й було. Темний одяг, спокійний, майже байдужий погляд. У ньому не читалося ані гніву, ані співчуття.
Найстрашніший погляд із можливих.
— Ти не зламалася, — сказав він, ніби зауважив погоду.
Мейліса мовчала. Тут кожне слово було як крок по крихкому льоду — не видно, де трісне.
Ерік увійшов і зачинив двері. Повільно. Навмисно. Цей звук відгукнувся в грудях глухим ударом, мов печатка.
— Я очікував істерик. Сліз. Прохань, — продовжив він. — Більшість не витримує й половини того, що випало тобі.
— Більшість — не я, — відповіла вона тихо.
Він зупинився. Повернув голову. Уперше за весь час подивився на неї не як на річ і не як на полонянку.
Як на щось, що не вкладається в його правила.
— Саме це й робить тебе небезпечною, — мовив Ерік.
Він підійшов ближче. Між ними залишалося кілька кроків, але повітря стиснулося, стало важким, ніби перед грозою.
— Ти розумієш, де ти? — спитав він.
— У домі, де страх — це валюта, — сказала Мейліса. — І де слабких не тримають довго.
Кутик його губ здригнувся. Це була не усмішка.
Це було визнання.
— А ти вважаєш себе сильною?
Мейліса підвела підборіддя.
— Я вважаю себе живою. Поки що цього достатньо.
Ерік мовчав. Ці кілька секунд тягнулися, мов напружена тятива.
Раптом він простягнув руку й схопив її за зап’ястя. Не різко. Не боляче.
Контролююче. Так, як беруть те, що, на їхню думку, належить їм.
Вона не скрикнула. Не смикнулася. Лише зустріла його погляд.
І в цю мить щось зрушилося.
Він шукав страх.
Знайшов — спротив.
— Відпусти, — сказала вона. Тихо. Але так, що це звучало, як наказ.
— Ти ще не маєш права наказувати, — відповів він.
— А ти ще не маєш моєї покори.
Його пальці стиснулися сильніше. На мить. Лише на мить.
Потім він різко відпустив її, ніби обпікся.
Мейліса зробила крок назад. Серце билося шалено, та обличчя залишалося спокійним. Вона вчилася ховати бурю під кригою.
— У цьому домі є ті, хто хоче моєї смерті, — сказала вона. — І ті, хто чекає, коли я впаду. Якщо ти справді контролюєш усе — скажи мені, кому вигідно, щоб я не дожила до наступного ранку.
Ерік дивився довго. Надто довго.
— Ти швидко вчишся, — промовив він нарешті. — Але знання тут коштують дорого.
— Я вже заплатила, — відповіла Мейліса. — Кров’ю. Болем. Самотністю.
Він відвернувся й пішов до дверей. На порозі зупинився, не обертаючись.
— Сьогодні ти спустишся до північного крила, — кинув він. — Якщо повернешся — поговоримо інакше.
— А якщо ні? — спитала вона.
Ерік не обернувся.
— Тоді цей дім тебе переміг.
Двері зачинилися.
Мейліса залишилася сама. Вона повільно опустилася на лаву й притиснула долоню до грудей. Серце билося так, ніби хотіло вирватися назовні.
Північне крило.
Місце, про яке слуги шепотіли, але ніколи не дивилися в той бік.
Вона підвелася.
Якщо це шлях до свободи — я піду.
Якщо це шлях до смерті — я піду теж.
Бо тепер найстрашнішим було не померти.
Найстрашніше — знову стати слабкою.