Розділ 16 (продовження)

Ніч у домі Еріка ніколи не була просто ніччю.
Вона дихала. Вона слухала. Вона пам’ятала.
Мейліса відчула це ще до того, як почула кроки.
Тиша стала надто щільною — не спокійною, а важкою, мов перед бурею. Свічка на столі здригнулася, полум’я витягнулося тонкою жилкою, і тінь від її постаті на стіні раптом стала неприродно великою, ніби хтось інший стояв за її спиною.
Вона не обернулася.
Страх — це те, чого тут чекали від неї. І вона більше не збиралася його дарувати.
— Ти не спиш, — промовив голос. Тихий. Майже чемний.
Мейліса повільно підвела голову.
— А ти — не привид, — відповіла вона рівно.
Він усміхнувся. Вона відчула це, навіть не дивлячись.
Слуга Еріка. Той самий, що завжди дивився надто уважно. Надто довго. Наче зважував, чи варта вона життя.
— Ти багато витримала для тієї, кого привели сюди в ланцюгах, — мовив він. — Але витривалість — ще не перемога.
Мейліса підвелася. Повільно, без різких рухів. Тіло боліло — плечі, зап’ястя, спина. Кожен вдих нагадував про покарання, яке дім ще не забув. Та в її очах не було й тіні прохання.
— Перемога — це коли я ще жива, — сказала вона. — А ти досі говориш, а не ховаєш тіло.
Він коротко, сухо засміявся.
— Смілива. Або дурна.
— У цьому домі різниці майже немає, — відповіла вона.
Він підійшов ближче. Надто близько. Мейліса відчула запах холодного металу й чужого поту — запах тих, хто звик виконувати накази, не ставлячи запитань.
— Ерік випробовує тебе, — прошепотів він. — Але не всі випробування йдуть від нього.
І тоді вона зрозуміла.
Небезпека була не лише в господареві дому.
Вона жила між слугами.
У поглядах.
У шепотах.
У тінях, що ковзали коридорами після опівночі.
— Чого ти хочеш? — спитала Мейліса.
Він нахилився до її вуха.
— Побачити, як ти зламаєшся.
Вона не відступила. Не здригнулася. Лише повільно повернула голову — так, щоб він побачив її очі.
— Ти запізнився, — сказала вона тихо. — Мене ламали раніше. І всі, хто пробував, уже не сплять спокійно.
Між ними зависла секунда — гостра, як лезо.
Він відступив першим.
Коли двері зачинилися, Мейліса дозволила собі сісти. Лише на мить.
Її руки тремтіли — не від страху, а від напруги, що тримала її весь цей час.
Вона більше не була жертвою.
Але ще не була в безпеці.
Десь у глибині дому щось глухо грюкнуло. Потім — крик. Короткий. Заглушений.
Мейліса підвелася знову.
Цей дім хотів її зламати.
Вона ж почала його розуміти.
І найстрашніше було в одному:
вона більше не була впевнена, що хоче лише втекти.
Бо кожна ніч тут робила її сильнішою.
Холоднішою.
Обережнішою.
Наче цей дім повільно вчив її бути не лише полонянкою — а тінню, що вміє виживати серед хижаків.
А Ерік…
Ерік ще не здогадувався, що його справжнє випробування народжується не з гніву і не з жорстокості.
Воно прокинеться в тиші.
В її погляді.
У тій миті, коли він зрозуміє, що Мейліса більше не боїться його.
І, можливо, саме це змінить усе.