Розділ 16. Те, що залишається вночі

Після тієї ночі, коли Ерік став між нею і домом, темрява змінила голос.
Вона більше не приходила різко.
Вона дихала.
Слухала.
Пам’ятала.
Мейліса відчула це ще до того, як почула кроки.
Тиша стала надто щільною — не спокійною, а важкою, мов перед бурею. Свічка на столі здригнулася, полум’я витягнулося тонкою жилкою, і тінь від її постаті на стіні раптом стала неприродно великою, ніби хтось інший стояв за її спиною.
Вона не обернулася.
Страх — це те, чого тут чекали від неї.
І вона більше не збиралася його давати.
— Ти не спиш, — промовив голос. Тихий. Майже чемний.
Мейліса повільно підвела голову.
— А ти — не привид, — відповіла так само спокійно.
Він усміхнувся. Вона відчула це, навіть не дивлячись.
Слуга Еріка. Той самий, що завжди дивився занадто уважно. Занадто довго. Наче зважував, чи варта вона життя.
— Ти багато витримала для тієї, кого привели сюди з ланцюгами, — сказав він. — Але витривалість — це ще не перемога.
Мейліса підвелася. Повільно. Без різких рухів. Її тіло боліло — плечі, зап’ястя, спина — кожен вдих нагадував про падіння й нічні події, які дім ще не встиг забути. Але в очах не було ні тіні прохання.
— Перемога — це коли я ще жива, — сказала вона. — А ти досі говориш, а не ховаєш тіло.
Він засміявся коротко. Сухо.
— Смілива. Або дурна.
— У цьому домі різниці майже немає, — відповіла вона.
Він підійшов ближче. Надто близько. Мейліса відчула запах холодного металу і чужого поту — запах тих, хто звик виконувати накази, не ставлячи запитань.
— Ерік випробовує тебе, — прошепотів він. — Але не всі випробування йдуть від нього.
І тоді вона зрозуміла.
Небезпека була не лише в господареві дому.
Вона жила між слугами.
У поглядах.
У шепотах.
У тінях, що рухалися коридорами після опівночі.
— Чого ти хочеш? — спитала Мейліса.
Він нахилився до її вуха.
— Побачити, як ти зламаєшся.
Вона не відступила. Не здригнулася. Лише повільно повернула голову — так, щоб він побачив її очі.
— Ти запізнився, — сказала вона тихо. — Мене ламали раніше. І всі, хто пробував, уже не сплять спокійно.
Між ними зависла секунда. Гостра, як лезо.
Він відступив першим.
Коли двері зачинилися, Мейліса дозволила собі сісти. Лише на мить. Її руки тремтіли, але не від страху — від напруги, яка тримала її весь цей час.
Вона більше не була жертвою.
Але ще не була в безпеці.
Десь у глибині дому щось глухо грюкнуло. Потім — крик. Короткий. Заглушений.
Мейліса підвелася знову.
Цей дім хотів її зламати.
Вона ж почала його розуміти.
І найстрашніше було в одному:
вона більше не була впевнена, що хоче лише втекти.
Бо кожна ніч тут робила її сильнішою. Холоднішою. Небезпечнішою.
А Ерік…
Ерік ще не знав, що його найвитонченіше випробування — це не покарання.
Це вона.