Розділ 15. Коли стають між

Замах не був гучним.
У домі Еріка ніколи не робили нічого різко — тут любили, щоб смерть виглядала як випадковість, а зрада — як необхідність.
Тому все почалося з дрібниці.
Зі сходів.
Мейліса спускалася повільно, тримаючи дитину, як завжди — з лівого боку, ближче до серця. Вона знала ці сходи напам’ять: третя сходинка скрипить, п’ята трохи слизька, сьома — надщерблена. Вона завжди переступала її обережно.
Цього разу сходинки не було.
Не зламаної.
Не тріснутої.
Її просто не існувало.
Світ обірвався вниз.
Мейліса не встигла злякатися — тіло зреагувало швидше за думку. Вона розвернулася у падінні, притисла дитину до грудей, закрила його собою. Удар прийшовся в спину — глухий, різкий, такий, від якого темніє в очах.
Вона не закричала.
Повітря вибило з легень. Камінь холодом увійшов у тіло.
Дитина закричала — живо, голосно, на повні груди.
Це був найкращий звук у світі.
Кроки пролунали майже одразу. Занадто швидко. Не випадково.
— Не рухайся, — сказав чоловічий голос.
Мейліса підняла очі.
Ерік.
Він стояв вище на сходах, дивився вниз, і в його погляді не було ні злості, ні холоду. Лише щось різке й небезпечне — як сталь, яку щойно дістали з піхов.
— Не підходь, — прошепотіла вона, відчуваючи, як біль починає розтікатися тілом.
— Я сказав — не рухайся, — повторив він і почав спускатися.
Він ішов повільно, обережно, ніби кожен крок міг зламати ще щось, окрім тиші. Схилився, перевірив дитину. Його руки тремтіли — майже непомітно, але Мейліса це побачила.
— Він цілий, — сказала вона хрипко.
— Я знаю, — відповів він.
І тоді сталося те, чого ніхто в цьому домі не чекав.
Ерік підняв її на руки.
Не різко.
Не як наказ.
А як чоловік, який не дозволяє впасти тому, що вже впало надто багато.
Коридори стихли.
Слуги завмерли. Хтось опустив очі. Хтось відступив. У цьому домі не носили полонянок на руках. Не захищали їх відкрито. Не показували слабкість.
А він показав.
— Це було зроблено навмисно, — сказала Мейліса, коли він ніс її. — Я відчуваю.
— Я знаю, — повторив він.
Її поклали на ліжко. Хтось приніс воду. Хтось — ковдру. Але Ерік не відійшов. Він стояв поруч — мовчазний і важкий, як тінь, яка нарешті стала тілом.
— Хто? — спитала вона.
— Уже не важливо, — сказав він.
— Це завжди важливо.
Він подивився на неї довго.
— Тепер — ні. Бо вони перейшли межу.
Вона відчула це раніше, ніж зрозуміла: дім затамував подих.
— Ти став між, — сказала вона тихо. — Ти знаєш, що тепер буде?
— Знаю, — відповів він. — Вони підуть проти мене.
— А якщо я цього не варта?
Його погляд став жорстким.
— Це не про те, варта ти чи ні. Це про те, що я більше не дозволю.
Тиша між ними була густою, наповненою тим, що не говорять уголос.
— Ти міг не втручатися, — сказала вона. — Міг сказати, що це випадковість.
— Міг, — погодився він. — Але тоді я б програв.
— Кому?
Він помовчав.
— Собі.
Цієї ночі в домі зламали ще одну сходинку.
Іншу — в підвалі.
І одну людину не знайшли вранці.
Ніхто не ставив питань.
Мейліса лежала без сну, відчуваючи біль у спині, але ще сильніше — напругу в повітрі. Вона знала: тепер її життя і життя Еріка сплелися. Не коханням. Не довірою.
Війною.
Ерік зайшов до неї перед світанком.
— Тепер ти під моїм захистом, — сказав він.
— А це означає?
— Це означає, — відповів він, — що якщо тебе спробують зламати ще раз… вони відповідатимуть переді мною.
— Ти ризикуєш усім.
— Я вже ризикнув, — сказав він і подивився на дитину. — І більше не відступлю.
Мейліса заплющила очі.
Вона не просила цього.
Але прийняла.
Бо тепер у цій темряві вона була не одна.
І дім це відчув.