Розділ 14. Те, що вирішують у темряві

У домі Еріка змови ніколи не народжувалися голосно.
Вони визрівали в тиші — між ковтками вина, у паузах між словами, у поглядах, що затримувалися на мить довше, ніж дозволено.
Мейліса відчула це ще до того, як щось сталося насправді.
Дім знову змінився.
Ніч перестала бути просто ніччю. Вона стала слухачем.
Коридори — довшими. Двері — надто важкими.
Навіть дитина спала інакше: неспокійно, з тихим зітханням, ніби відчувала загрозу шкірою.
Мейліса навчилася довіряти таким відчуттям.
Тієї ночі вона не роздягалася. Плащ лежав поруч. Руки пам’ятали, як швидко можна підхопити дитину й зникнути в темряві, якщо знадобиться.
І знадобилося.
Спершу був звук.
Не кроки.
Не двері.
Ледь чутне ковзання — мов тканина по каменю.
Вона не рухалася. Навіть не дихала глибоко.
Тінь відокремилася від стіни.
Хтось був у кімнаті.
Мейліса притисла дитину до себе, накрила його плащем і повільно — надто повільно — підвелася. Вона не шукала зброї. Вона шукала секунду. Одну-єдину.
— Не кричи, — прошепотів жіночий голос.
І це було найгірше.
Бо це означало:
це не наказ.
Це — рішення.
— Ти не маєш тут друзів, — сказала тінь. — Але я не ворог. Поки що.
Мейліса дивилася просто перед собою.
— Якщо ти тут, — відповіла вона, — значить, хтось уже вирішив, що я зайва.
Жінка вийшла зі тіні. Молода. Гарно вдягнена. Не служниця. І не господиня.
— Ти стала надто помітною, — сказала вона. — А в цьому домі це небезпечно.
— Для кого?
— Для всіх.
Серце Мейліси билося повільно, чітко. Вона не боялася. Вона рахувала.
— Чого ти хочеш?
Жінка усміхнулася.
— Щоб ти зникла. Не сьогодні. Не гучно. Просто… одного ранку тебе не знайдуть.
— А дитина?
Усмішка згасла.
— Він залишиться. Він — частина дому.
І в цю мить Мейліса зрозуміла:
це не погроза.
Це пропозиція, у якій її життя — дрібниця.
— Передай тим, хто тебе послав, — сказала вона тихо, — що якщо я зникну… дім не встоїть.
— Ти надто високо себе цінуєш.
— Ні, — відповіла Мейліса. — Я надто добре вас вивчила.
Жінка мовчки дивилася на неї кілька подихів. Потім відступила.
— У тебе мало часу.
Коли тінь зникла, Мейліса опустилася на лаву. Коліна тремтіли, але руки — ні. Вона не плакала. Вона думала.
До світанку залишалося кілька годин.
Вона не чекала.
Вона пішла сама.
Зала була порожня. Але Мейліса знала: Ерік приходить сюди, коли думає, що його ніхто не бачить. Вона не помилилася.
Він стояв біля вікна, спиною до дверей.
— У твоєму домі мене вирішили прибрати, — сказала вона з порога.
Він не обернувся одразу.
— Я знаю.
Це вдарило сильніше за будь-яку зраду.
— І ти дозволив?
— Я дозволив їм думати, що вирішують вони, — відповів він спокійно.
Вона підійшла ближче.
— Ти граєшся життям.
— Я керую домом.
— Ні, — сказала вона. — Ти перевіряєш, чи зможеш жити без мене.
Він обернувся.
Їхні погляди зустрілися. І вперше між ними не було влади. Лише правда — гостра, незручна.
— Якщо я піду, — сказала Мейліса, — вони почнуть воювати між собою. Якщо я залишуся — воюватимуть зі мною. Обери.
— А ти? — спитав він.
— Я вже обрала, — відповіла вона. — Я не зникну.
Тиша стала важкою, мов камінь.
— Тоді будь готова, — сказав Ерік. — Бо тепер це буде не попередження.
— Я знаю.
Вона повернулася до кімнати ще до світанку. Дитина спала.
Мейліса дивилася на нього і відчувала: наступні дні зламають багатьох.
Але не її.
Бо тепер небезпека вийшла з тіней.
І вона була готова дивитися їй в очі.