Розділ 13. Поле бою

Є мить, коли страх більше не рятує.
Він відходить тихо — не як перемога, а як втома. Коли серце вже не здригається, а просто б’ється: рівно, глухо, наче знає — дороги назад немає.
Мейліса прокинулася ще до світанку. Дитина спала, притулившись до неї — тепла, жива. Це було єдине, що мало значення. Вона довго дивилася на його обличчя: на крихітні риси, у яких не було ані дому Еріка, ані його жорстоких законів. Лише життя. Чисте. Беззахисне.
І раптом вона зрозуміла:
якщо її хочуть зламати, то більше не через біль.
Не через холод.
А через вибір.
День почався звичайно. Навіть занадто. Слуги працювали мовчки, але без тієї напруженої ворожості, що висіла раніше. Ніхто не штовхав. Не шепотів за спиною. Їй навіть поступалися дорогою.
Це було небезпечно.
Бо так поводяться не з тими, кого бояться.
Так поводяться з тими, кого вже вирішили.
Ближче до полудня її не покликали. Її залишили. Без наказів. Без роботи. Без перевірок.
Ніби давали час.
Мейліса взяла дитину й вийшла у внутрішній двір. Повітря було холодне, але свіже. Над дахами кружляли птахи — вільні, байдужі до людських ігор. Вона дивилася на них і думала, що свобода — це не втеча. Свобода — це коли тебе не можуть зламати, навіть якщо тримають.
— Ти не повинна була виходити сама.
Голос пролунав за спиною. Ерік.
Вона не здригнулася.
— Тут немає замків, — сказала вона. — Отже, можна.
Він підійшов ближче. Не торкнувся. Але вона відчула його присутність — як відчувають холодний метал ще до дотику.
— Сьогодні старші знову говоритимуть про тебе, — сказав він.
— Вони говорять щодня.
— Сьогодні — інакше.
Вона повернулася до нього.
— Вони хочуть, щоб я пішла?
— Вони хочуть, щоб ти попросилася піти.
І це було гірше.
Мейліса всміхнулася — коротко, без радості.
— Я не піду.
Ерік уважно дивився на неї.
— Навіть якщо я скажу, що наступного разу постраждає не ти?
Вона притисла дитину міцніше.
— Ти вже це робив, — сказала вона. — І це не зупинило мене.
— Ти думаєш, що стала сильнішою?
— Ні, — відповіла вона. — Я просто перестала боятися.
Ці слова зависли між ними, як виклик.
Увечері її покликали.
Не наказом.
Проханням.
І це було найнебезпечніше.
Зала була повна — більше, ніж зазвичай. Там сиділи ті, хто не з’являвся без причини. Люди з обличчями, які не змінювалися роками. Вони дивилися на неї так, ніби вже читали її кінець.
— Ти створюєш напругу в домі, — сказав один із них. — Через тебе порушується порядок.
— Порядок, де дитину можна труїти травами? — спокійно відповіла Мейліса.
У залі прокотився глухий шум.
— Обережніше, — озвався інший. — Ти не маєш доказів.
— Але ви маєте страх, — сказала вона. — Бо якби я була слабкою, мене б тут уже не було.
Тиша стала важкою.
— Ми даємо тобі вибір, — пролунало з темряви. — Ти підеш із дому. Жива. З дитиною. Або залишишся — і приймеш наші правила.
Мейліса дивилася на них довго.
Піти — означало вижити.
Але й означало одне: вони перемогли.
— Я залишуся, — сказала вона.
— Ти розумієш, що це означає?
— Так, — відповіла вона. — Це означає, що тепер ви будете рахуватися зі мною.
Хтось усміхнувся. Хтось стиснув губи.
— Ти занадто впевнена для тієї, хто нічого не має.
Мейліса опустила погляд на дитину. Потім підняла очі.
— Я маю причину, — сказала вона. — А причина сильніша за владу.
Коли вона вийшла, ноги тремтіли. Але спина була рівна.
Ерік чекав у коридорі.
— Ти могла піти, — сказав він.
— Могла, — погодилася вона. — Але тоді б жила, озираючись.
— А тепер?
— А тепер я житиму, дивлячись прямо.
Він мовчав.
— Вони не зупиняться, — нарешті сказав він.
— Знаю, — відповіла вона. — Але й я теж.
Вона пішла.
Тієї ночі Мейліса сиділа біля вікна й слухала дім — його подих, його скрипи, його таємні ходи. Вона більше не була тут чужою.
І дім це відчув.
Бо з цієї ночі
він перестав бути лише пасткою.
Він став полем бою.